Читати книгу - "Називай мене Мері..."

— Та ну! Алька сама не хотіла так. Роботу простіше знайти, якщо маєш, де жити. Еліс не збиралася стирчати там вічно. Маша сама запропонувала на перший час. Обмовилася, що направила подругу в один благодійний фонд, де переселенцям помагають.

Ну, ось і приїхали.

— Що за фонд?

— Назву раз почула. Воно мені треба, в голові не тримаю. Називається якось так... Забула... Схоже на моє ім’я, від Олі...

— Ольвія?

— Точно! — вперше за весь час сумної розмови дівчина розпливлася в посмішці.

13

Повернувся в Київ глибоко по обіді.

Той самий шофер довіз до станції швидко, але в розкладі електричок трапилося вікно. Поки шукав потрібну маршрутку, час спливав. Перед відправленням набрав Віру, не встиг нічого сказати, відразу почув вигук:

— Ви де?

— Їду вже назад. Є новини.

— У мене теж. Підберу, де скажете, часу дуже мало.

Відчувши, — замісилося щось серйозне, — Кобзар пошкодував, що не на машині. Плюнув, знайшов таксиста, домовився за вісімсот гривень до Святошина. Знову не розрахував: за Білилами на трасі стали в затор, їх обганяли електрички, Олег скреготав зубами й тихо матюкався.

Нарешті доїхав. Віра чекала з машиною під мостом, як домовилися. Щойно Кобзар зачинив дверцята, мовила:

— Ваш ліворукий — Тимур Нагорний, — додала після паузи коротке: — Він убив Мері.

Олег нервово реготнув.

— Що таке? — спитала з подивом.

— Серед усіх ліворуких Києва про нього чомусь не згадав. Хоча мусив би, знаю давно й добре. Працював спершу в одному кабінеті, потім — під началом. Лох я, Віро. Ціна мені — копійка. Все ж очевидно, на поверхні.

— Ніхто не лох, — спробувала заспокоїти. — Олеже... Лилику... Ліворуких менше, але все одно багато. Не маєте знати кожного. Я — тим більше.

— Але не всякий шульга затинається. Віро, я повинен був здогадатися відразу! — Кобзар стукнув кулаком по коліні.

— Нічого б не дало, — відмахнулася вона. — Днем раніше, днем пізніше.

— Для мене години важать багато, не дні! — гаркнув Олег, зрозумів — перебір, трохи заспокоївся. — Гаразд. Ви звідки знаєте?

— Бачила його сьогодні.

— Кого?

— Нагорного. Говорила з ним і Веригою-старшим.

Кобзар повернувся до Віри всім корпусом.

— Де ви бачилися?

— Та що з вами? В офісі Вериги. Подзвонила, домовилася...

— А він викликав на підмогу Нагорного! Віро, про що ви говорили? Для чого взагалі туди попхалися?

— Прикрутіть звук, — погляд став холодним. — Я веду слідство, не забувайте. В мене був привід завітати до Вериги на розмову. Трошки натягнутий, але тим не менше... Не чекала зустріти там ще й Нагорного. Бачте, все зліпилося.

Кобзар потер підборіддя.

— Ніколи не бачив Анатолія Веригу. Уяви не маю, що за один. Зате чудово знаю, наскільки небезпечним може бути Нагорний. Даремно його на такі розмови не гукають.

— Формально Тимур Нагорний — не лише керівник охоронної фірми «Яструб», а й начальник департаменту безпеки «Товариства Фінансів та Промисловості». Два в одному. Верига фінансує структуру, яка його ж береже.

— І викликає свого головного сторожового пса до себе, домовившись про зустріч із слідчою. Яка шукає серійного вбивцю.

— Знайшла.

— Лише припущення. Але хай так, — погодився Олег. — Ви підозрюєте Андрія Веригу. Думаєте, тато нічого не знає про синові вибрики? Може й ні. Зате нам із вами точно відомо: Марію Запорожець у моїй квартирі вбив той, хто намагається наслідувати серійника. Його виказала ліва рука. Цей же шульга, зі слів буфетниці Зої, підвів Мері до мене. Новина: ліворукий чоловік позаминулого літа з невідомої мені причини не дав цій дівчині пуститися берега. Натомість звів із чоловіком, швидше за все — своїм діловим партнером чи навіть босом. Від нього Мері завагітніла, він же утримував її з дитиною до лютого цього року. Ви вірите, що ми говоримо про двох різних шульг?

Вірин погляд ожив, спалахнув.

— Давайте тепер спочатку й по порядку.

— По дорозі.

— О’кей.

Запустила мотор.

Рушили.

Кобзар зосередився, зібрався з думками.

— Четверо дівчат вбито й спотворено. Всі вони залишали свої дані, включно з фотографіями, в благодійному фонді «Ольвія». Цей фонд заснував позаторік мільйонер Анатолій Верига. Він же утримує команду професійних охоронців, яку зібрав колишній офіцер міліції Тимур Нагорний. Репутація в нього та ще, як і в його підлеглих — колишніх «беркутівців». Є всі підстави вважати: саме Нагорний убив Марію Запорожець. Так само можна припустити з мінімальною похибкою: Нагорний знає, що дівчат убив і вчинив наругу над тілами Андрій Верига, син його шефа. Якого — тепер увага, Віро! — він має охороняти так само, як батька і бізнес батька. Зв’язок очевидний?

— Так, — вона дивилася на дорогу, міцно й впевнено тримаючи кермо.

— Це одна лінія, яка, на перший погляд, безпосередньо не стосується вбивства Мері. Тут своя історія. Не так голлівудське кіно, як індійське. Нагорний знає Марію Запорожець давно. Ще до того, як створилася «Ольвія». Він також в курсі, від кого в неї дитина. Наголошую: Мері жодного разу не зверталася до «Ольвії», її даних у їхній базі немає. Для чого, коли дівчину утримують, бо хтось зацікавлений, аби вона викохала цю дитину. У неї все було на мазі до цього лютого. Раптом щось пішло не так, і Марія зникає з дитиною.

— Стоп, — Віра обійшла на проспекті машину, яка їхала, на її думку, надто повільно. — Не зникла. Нагорний спілкувався з нею. Отже, дівчина не ховалася.

— Гм, — Кобзар пожував нижню губу, раптом осяяло: — Він мусив її чимось купити. Або — вона його. Тобто їх. Справа в дитині. Дівчинка Анна, вочевидь, дорога хазяїнові Нагорного.

— Так-таки хазяїнові?

— Означимо його так. Думаю, суть відповідна, — Кобзар напружився, намагаючись не збитися з плину думок. — Поки не розумію свого місця в цих розкладах. Але напевне Мері пристала на план Нагорного й опинилася у мене вдома в обмін на спокій для дитини. Щоправда, немає смислу її вбивати. Бо ж тепер невідомо, де Анна, — він труснув головою. — В цій точці заплутався.

— Лишимо поки. Все?

— Майже. Зрозумів тепер, чому вбили Головка. Він раніше