Читати книгу - "Називай мене Мері..."

— Добре, — сказав, аби не сидіти бовваном.

— Не знаю, добре чи ні. Вони, Запорожці, жили в родичів. Батьки теж не могли знайти роботу ніде. Машка часто до мене приходила, скаржилася — рідня нарікає, що самим тісно, це надовго все, якось треба вирішувати. Одного разу почула від неї: знайомі, подруги по нещастю, вирішили заховати сором глибоко в кишені, бо торгувати собою — єдина можливість заробити. Спершу не сприйняла серйозно. Ми разом посміялися з дурнуватих подружок.

— Подружки теж тут оселилися?

— Ой, вони ж, біженці, всі один із одним тримають зв’язок! — відмахнулася Ольга. — Спільне лихо гуртує, знаєте.

— На жаль, знаю.

— Ну ось. Значить, після тієї розмови проходить кілька днів. Маша зникає. Її батьки смикають мене, а я поняття не маю, де вона. Телефон вимкнений. Або з’являється в мережі, набираю, сигнал іде — потім дзвінок скидають і знову абонент недоступний. Звичайно, виникли підозри. Батькам, ясна річ, нічого не кажу. Так минає ще три доби. Аж раптом Машка озивається сама. Ніби нічого не сталося. Подзвонила вранці, під вечір прийшла з сухим винцем, білим, італійським, дуже дорогим. Набилася ночувати, бо батьки мозок виносять. Їх тут же набрала, сказала — лишається в мене. За вином розказала дивну історію, майже казкову.

— Казкову?

— Або кіношну, однаково, — розмова почала захоплювати Ольгу. — Вона таки вирішила плюнути на все, поїхала з якимись подружками блядувати. За гроші, ясно. Не на вулиці стояли, там є якийсь клуб із дівчатками. Сидять вони, вишукують клієнтів. Машка призналася: її тіпало всю, вона пила для хоробрості, як не в себе. Підходить до неї чоловік, строгий такий, як описала. Слово за слово — поїхали. Сіли в джип. І в Маші раптом планка впала! Почала битися об двері, просила випустити, рвалася вистрибнути на ходу. Мужик заблокував дверцята, а їй щось таке рукою зробив, торкнувся шиї, — показала на собі. — Вона вимкнулася. Пам’ятає тільки, що мужик якось не дуже зграбно торкався.

— Тобто?

— Лівою рукою. Вона праворуч від водія сиділа. Правою ближче. А чоловік чомусь лівою потягнувся, — Ольга вмостилася зручніше. — Коли очуняла, була вже в якомусь будинку. Обстановка дорога, але стандартна, ніби не живуть постійно, тільки навідуються. В голові в неї шуміло, не могла мені описати іншого мужчину, який був там із нею. Говорив суворо, наче батько. Проводив, каже, виховну роботу. Мовляв, не можна так, треба себе поважати. Але вів себе дуже пристойно, навіть лагідно. Коротше кажучи, Машка з ним переспала тоді. Кілька разів. Раз він одягав презерватив, потім не схотів, а їй на той момент було вже по цимбалах.

— Заплатив?

— Чекала, що спитаєте. Сама поцікавилася. Машка сказала — ні. Бо вона не повія, зі слів того благодійника. Пішов, залишив саму. Вона переночувала. На ранок приїхав той, лівша. Вона могла їхати, куди хоче, він підвезе. І більше щоб жодних спроб вийти на панель, бо знайде й зробить боляче. Не хоче — може лишитися тут, перевести подих, відпочити, подумати. У квартирі все було, їжі повний холодильник, спиртне. Вона вирішила лишитися, і до ночі себе заливала. Наступний день відходила, відкисала в ванні. Якось виспалася. Так три дні минуло.

Кобзар потер неголену щоку.

— Це повторювалося?

— Ні. Машка сиділа в Бучі, щось намагалася робити, шукати. А за місяць показала мені тест: вагітна.

— Батьки знали?

— Дізналися. На все свій час. Спершу сказала — робитиме аборт, цього не вистачає ще. Але мала телефон того, ліворукого. Набрала його, бо гроші ж треба. Потім їй передзвонив той, інший чоловік...

— Батько дитини.

— Ага. Попросив приїхати в Київ. Її там обстежили з голови до ніг у різних дорогих лікарнях. Машка виявилася здоровою, як ніхто. І той чоловік домовився: аборту не буде, має народити. Все бере на себе, хай не хвилюється. Готовий утримувати її та дитину.

— Справді, наче голлівудське кіно, — визнав Олег.

— Тільки нема хепі-енду, — Ольга сумно посміхнулася. — Батьки Машчині й без того в Бучі не приживалися. Погавкалися з родичами, зібрали манатки, повернулися до себе в Ровеньки. Я їх розумію. Сама така.

— Яка — така?

— Живу, де є дах над головою, — пояснила. — А Маша перебралася до мене. Не буде ж у родичів кантуватися зі своїм животом. Тільки ж ще до Нового року зібралася й переїхала в Київ. Благодійник слова дотримав. Поселив на квартирі, давав якісь гроші. Народила минулого року, але робили кесарів розтин, щось не так пішло.

Знаю — ледь не зірвалося в Кобзаря з язика.

— Більше Машка сюди не приходила. Присилала фотографії малої Аньки. Дзвонила що далі, то рідше. Я теж закрутилася, бачте, своїм справам дати б ладу. Але...

— Але — що?

— Вона з’їхала з тієї хати. В лютому. Вважайте, місяць тому. Нікому нічого не сказала. Мені Алька дзвонила, питала, чи не в мене Маша.

— Хто дзвонив?

— Алька. Аліса. Ім’я таке. Зайцева Аліса, подружка її. Вона себе Еліс просила називати. Теж з Луганщини, здається, навіть із самого Луганська. Минулого року Маша взяла її до себе туди, на квартиру, пожити. Разом веселіше, та й з дитиною самій важкувато. Благодійник давав гроші, крутися, дівко, як можеш.

Нова дівчина з Донбасу в цій історії.

Все розростається, мов снігова куля.

— Так що з Еліс?

— Нічого. Жили-жили, потім раз — Алька на вулиці. Я її, між іншим, в очі не бачила. Маша про неї багато говорила, телефоном спілкувалися, могла взяти трубку замість Машки. Тому набрала мене.

— Нічого не пояснила?

— Ні. Я місця собі не знаходила. Не так за Машку, як за малу переживала. Коли знову Аліса озвалася: все нормально, Мері знайшлася, розрулюють якусь ситуацію. Живе вже в іншому місці.

— Ви намагалися дізнатися, що там сталося?

— Говорила після того з Машею. Один раз. Вона плавно зістрибувала з теми.

Потроху складав у голові цілісну картину.

Інтуїція підказувала: ще чогось бракує, якогось шматочка.

— Ця Аліса... Еліс... Вона жила разом із Мері та дитиною на квартирі, куди Марію як матір своєї дитини поселив той, кого ви назвали благодійником. Так? — Ольга ствердно кивнула. — Не знаєте, за який