Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Україна і НАТО
Старі пропагандистські стереотипи великою мірою визначають і ставлення українців до проблем європейської інтеграції та, зокрема, взаємин із НАТО. Так, за даними «Демократичних ініціатив» (січень 1997), 16% опитаних усе ще вважають НАТО «агресивним військовим блоком», а 39% (найбільш «амбівалентна» частина населення) не має однозначної думки з цього приводу. Так само лише 38% опитаних підтримують вступ України в НАТО, 21 % рішуче заперечує, 42% не визначилися. [88]
Приблизно однаково, себто «ніяк», ставляться українці до розширення НАТО на схід: вступ Угорщини, Чехії й Польщі у Північноатлантичний союз підтримує 14% опитаних, не підтримує 10%, не має однозначної думки 30%, взагалі не цікавиться цим питанням 46% (!). Розбіжність думок щодо вступу прибалтійських країн у НАТО є трохи більшою (16% за, 11% проти), але й тут переважає байдужість і (або) некомпетентність. Незначна більшість (20% проти 17) вважає, що розширення НАТО на схід підвищує безпеку України; що ж до загальної ситуації у Європі, то однакова кількість опитаних - 18% - вважає, що розширення НАТО сприяє загальній безпеці і, навпаки, загрожує. [89]
Найцікавішими, однак, і, либонь, найкурйознішими є відповіді на запитання «Яка країна представляє собою найбільшу загрозу для України?» та «Яка країна, на ваш погляд, є військово-політичним союзником України сьогодні?» В обох випадках на першому місці - з великим відривом від усіх інших було названо Росію: «найбільшою загрозою» її вважає 25% опитаних, «головним союзником» - 23%. Загрозу в особі США вбачає 4,6% опитаних, союзника - 9,9%. Польща у списку союзників виявилася п'ятою (після Росії, США, Німеччини і… Білорусі); у списку потенційних противників - десятою (знову ж таки після Росії, США, Німеччини, Білорусі, а також - Румунії, Туреччини, Японії, Китаю та Іраку). [90]
Зрозуміло, отже, що за таких настроїв населення політика українського уряду не може бути ані більш проєвропейською і пронатовською, ніж вона є сьогодні, ані більш антиросійською чи антиесендівською, ніж вона була за Кравчука чи за Кучми. Характерно, однак, що загальне ставлення українських еліт до Європи є значно позитивнішим, ніж ставлення пересічного громадянина. Так, європейська ідентичність, поряд з національною, притаманна 52 відсоткам українських еліт і лише 24% загальної публіки (в Білорусі ці цифри становлять відповідно 28 і 26% - що свідчить, скоріш за все, про відсутність еліт; а в Росії - 29 і 16%). До членства в Європейському Співтоваристві прихильно ставиться 77% українських еліт і лише 51% загальної публіки; до членства в НАТО - відповідно 47% і 29. (Знову ж таки, для порівняння, в Росії ці цифри становлять відповідно 26 і 20%, у Білорусі - 23 і 26%). [91]
Замість висновків
Як бачимо, справа з «нашою європейською орієнтацією» не є такою легкою, як би того хотілося першому президентові України Михайлові Грушевському чи його нинішнім спадкоємцям. Саме амбівалентністю українського, щоб не сказати малоросійського, населення спричинена амбівалентна політика українських еліт - чи то йдеться про вимушений «федералізм» Центральної Ради, чи про вимучене «есендівство» Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми. Бажання задовольнити різні групи населення й уникнути політичної конфронтації, яка б розколола суспільство, спонукає українські еліти провадити хитромудру політику, яка багатьох дивує, а декого й дратує. З одного боку, Україна є членом СНД, з іншого - всіляко відмежовується від більшості його рішень та уникає його структур. З одного боку, Україна фліртує з НАТО, з іншого - запобігає перед Москвою. З одного боку - декларує свій рух до Європи, з іншого - нагадує про важливість «євразійських» зв'язків.
Ця роздвоєність політичних еліт переважно не є, як у пересічного населення, виявом «постсовєтської шизофренії». Здебільшого вона відбиває їхнє цілком прагматичне прагнення узгодити свою політику з настроями більшості громадян - що, зрозуміло, не виключає бажання певним чином на ті настрої впливати. З одного боку, є чималий прошарок панівної посткомуністичної олігархії, яку перебування України в стані невизначеності цілком влаштовує і яка, відповідно, намагається усіляко законсервувати амбівалентність українського суспільства. Аз іншого боку, на арену виходять молодші, більш динамічні, проринкові, проєвропейські еліти, яких згадана амбівалентність - як джерело стагнації - уже не надто влаштовує. І хоча ці нові еліти є вочевидь слабшими, вони мають ряд стратегічних переваг (у віці, в освіті, у міжнародній підтримці, у внутрішніх тенденціях розвитку українського суспільства), які з часом можуть виявитися вирішальними. В кожнім разі, вже нині значно вища «проєвропейська» орієнтація українських еліт, порівняно з російськими та білоруськими, дає певні підстави для оптимізму.
* * *
«Можна навіть трохи пошкодувати, що Микола Рябчук настільки вичерпно з'ясував цю тему, що певний час писати про сучасний український націоналізм буде не легше, ніж про українське Середньовіччя - після праць Наталі Яковенко».
Віталій Пономарьов,
Сучасність, ч. 1, 1999.
«І саме супероб'єктивність і безсторонність Миколи Рябчука, його позиція "над" або "збоку" українсько-російських історичних суперечок і підводить його. Бо національне питання належить до тих, де одне раціональне зерно на правильний шлях не виведе».
Лариса Масенко,
Українське слово, 6 лютого 1997.
«Очевидно, "історизм" Юрія Шереха-Шевельова [і] якась потворна роздвоєність Тараса Гунчака-науковця та Гунчака-редактора на замовлення стали віхами на шляху до маріонеткової безхребетности Івана Дзюби й ідеологіч-ного фіглярства "перевченого" Миколи Рябчука».
Сергій Квіт,
Українські проблеми, ч. 3, 1994.
[1] Zbigniew Brzezinski, "Ukraine Will Have to Develope Its Own Model", News from Ukraine, no. 30 (1992), p. 3.
[2] Henry A. Kissinger, "The New Russian Question", Newsweek, 10 February 1992, p. 34.
[3] Serge Schmemann, "Cossacks Revive. But Can They Recapture Glory?", New York Times, 25 July 1992.
[4] Abraham Brumberg, "Not So Free At Last", New York Review of Books, no. 22 (October 1992), p. 56.
[5] Див.: Голос України, 15 вересня 1992, с. 11
[6] Mark von Hagen, "Does Ukraine Have a History?", Slavic Review, vol. 54, no.3 (Fall 1995).
[7] Arnold Toynbee, A Study of History. (London: Oxford University Press, 1972), p. 37.
[8] Elizabeth Pond, "Poland Is Not Yugoslavia. Neither Is Ukraine", The Harriman Review, vol.8, no.2 (July 1995), p.3.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.
