Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

— Така політика свідчить про недостатню політичну зрілість українського уряду. Націю треба захищати і зміцнювати і ззовні, і зсередини. Вона — живий організм, що постійно перебуває в русі. На неї весь час діють різні сили, в тому числі й ворожі. Тож уряд мусить постійно дбати про очищення його від ворожих елементів і про зміцнення доцентрових сил га консолідацію нації.

— Отче Андрію, я думаю, що українська нація, відсвяткувавши 1000-річчя християнства, дозріватиме до розуміння справжньої ролі християнства в нашій історії. Християнство свого часу певною мірою сприяло поширенню освіти й цивілізованості, дало чимало доброго. І як усі європейські народи, так і наш народ свою попередню ідеологію поєднав з новою, далебі чужою, ідеологією. І тепер, на зламі тисячоліть, я питаю себе: навіщо нам чужа релігія? Якщо Господь створив нас рівними з іншими народами, якщо пізнання Бога і наближення до Нього є релігійним завданням удосконалення людини будь-якої нації, якщо нація має свій національний дух як синтез духу всіх її індивідуальностей і часточки духу ноосфери, призначеної для спілкування національного духу з Творцем, то посередник у спілкуванні виявляється непотрібним. На вершині тисячолітньої християнської історії й сучасного розвитку нація дозріла до того, аби подякувати єврейському винаходу за тисячолітнє посередництво і стати на позицію прямого духовного спілкування з Творцем. Всяка церква призначена допомогти людині в цьому спілкуванні. Після тривалої перерви український народ тепер на вищому рівні відновлює свою призабуту рідну українську віру і від Христа повертається до свого Дажбога. Може, навіть краще сказати — не повертається, а знову приходить.

У тому ж християнському єврейському святому письмі сказано: не поклоняйся чужим богам! Сказано дві тисячі років тому. А наші русичі поклонилися! Думаю, що час повернутися до своїх богів. Вони не космополітизму вчитимуть, а любові до рідного краю. І тоді ми шукатимемо правду не в столицях чужих народів, а в нашому Києві, і замість блудити думками по світах знайдемо істину у себе вдома.

— Не хочу з вами, пане посол, ні погоджуватися, ні сперечатися. Скажу лишень: дайте плоду дозріти. І ще: щоб зерно зійшло і дало плід, воно мусить лягти в зорану землю. Я пам’ятаю давню мудрість: часом добра ідея приносить зло. Зважаймо на досвід інших. Не будьмо дуже впевнені в собі.

— Ви говорите як філософ. А політик перемагає тільки тоді, коли твердо впевнений у собі, тоді-бо й тільки тоді він випромінює віру в слушність своїх слів і своєї програми й запалює інших до спільної дії. Ви кажете: треба дати плоду дозріти. Я згоден з вами. І тому я не збираюся починати широку кампанію за перехід до РУНвіри, але говоритиму про це як про перспективу. Духовне відродження нації неможливе без релігійного відродження. І якщо ми кажемо про необхідність подолати комуністичну атеїстичну аморальність і повернутися до нормальних людських моральних засад співжиття людей, то повернутися можна до того, що люди вже знали — це християнство.

У масовій свідомості існує воно, а не РУНвіра. І тому релігійне відродження як масове явище можливе тільки у формі згадування забутого та практичне здійснення донедавна забороненого. Проте в історії ніколи не було повторення минулого в незмінному попередньому вигляді. Відхід від безбожного атеїзму пов’язаний з пошуком. Легше знаходити те, що вже було, але ним ніколи не задовольняються і шукатимуть далі. Ці пошуки є причиною виникнення багатьох сект, у тому числі й східних релігій. Але східні релігії не мають шансів укоренитися в Україні, бо породжені народами із зовсім іншим світосприйманням, аніж українське. РУНвіра ж — це не перенесення чужорідного на український національний духовний ґрунт, а повернення до нього. Отже, до РУНвіри рухатимемося через повернення і заперечення християнства. А зараз я готовий вислухати аргументацію на спростування моїх думок.

— Пане посол, ви, звичайно, відчуваєте суперечність між тезою про перехід методом абстрагування від великих світових релігій до єдиної релігійної щосності і тезою про перехід народу до рідної української національної віри, яка за рівнем абстрагування є нижча від великих світових релігій. Як ви знімете цю суперечність?

— Світ людей у минулому ніколи не дорівнював земній кулі. І Герберт Шпенглер, і Арнольд Тойнбі під світом розуміли ареал цивілізації: єгипетської, грецької, стародавньокитайської, інших цивілізацій. У нинішньому розумінні — це ареал європейської (християнської) цивілізації.

Цивілізація — це якісно відмінний період розвитку, що становить помітний окремий крок у розвитку людства від меншої до більшої розвинутості. За межами ареалів цих цивілізацій залишилася більша частина населення Землі, і тим не менше не широкі простори дикунів, а саме люди в цих ареалах розвивали продуктивні сили, нагромаджували наукові знання й піднімали людство на нові й нові щаблі поступу. З розвитком сучасних засобів зв’язку і транспорту земна куля немовби зменшилася і до технічного прогресу прилучається Африка, Латинська Америка, окремі регіони Південно-Східної Азії. І все-таки не вони задають тон сучасному розвитку людства. Щоправда, розширення сфери індустріальних суспільств на Південно-Східну Азію активніше включає цей регіон у глобальні процеси, і тому його філософія й релігія стає об’єктом зацікавлень і взаємообмінів з християнством, мусульманством, іудаїзмом. Взаємообмін великих релігій щойно починається. Розширення технічних засобів і демократизація мусульманських суспільств зробило їх об’єктом християнських впливів і штовхнуло до контрнаступу. Думаю, що активізація мусульманського фундаменталізму є підсвідомою реакцією захисту від християнства й буддизму. А втім, це вже є доказом взаємовпливів, яких ще півсторіччя тому не було. І коли я казав, що сучасний розвиток підносить теоретичну думку над сферою християнської філософії і готує до наступного кроку в пізнанні Творця як не християнського, не мусульманського, не буддистського, не іудейського, а вищого від них єдиного символу, то ясно, що це черговий крок до Бога у пізнанні Його сутності. Далебі, такий рух теоретичного мислення не вичерпує всіх варіантів розвитку й пізнання. За межами цього напряму цілком логічно уявити собі ще два види розвитку.

Перший — це розвиток теоретичної думки у тих народів, що досі не брали участі у збагаченні теоретичних знань людства. Тепер вони прилучатимуться і збагачуватимуть світовий досвід, як, очевидно, й розширюватимуть наші європейські уявлення про шляхи пізнання Творця. Хоч, зрозуміло, їхній вихід на світову арену навряд чи досягатиме рівня абстрагування, що був досягнутий тисячі років тому у часи заснування буддизму, християнства, іудаїзму, мусульманства. У цьому виявляється факт нерівномірного