Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

За хвилину скло втратило помаранчевий блиск.

— Міхи, — проказав Кілвін, не дивлячись на мене, й повернув трубку до скляної пічки.

Я кинувся виконувати наказ і заворушив міхами в розміреному ритмі, доки скло не засяяло помаранчевим ізнову. Кілвін жестом наказав мені зупинитися, витягнув його й іще трохи подмухав на трубку, крутячи скло, доки бульбашка не стала зав­більшки із солодку диню.

Він повернув її до пічки, а я заворушив міхами без наказу. Коли ми повторювали це втретє, я вже стікав потом. Я шкодував, що зачинив Кілвінові двері, але не хотів залишати міхи на той час, який піде на те, щоб відчинити їх ізнову.

Кілвін наче й не помічав жару. Скляна бульбашка виросла завбільшки з мою голову, а потім — із гарбуз. Однак коли він уп’яте витягнув її з жару й заходився видувати, вона повисла на кінці трубки, здулася й упала на підлогу.

— Кіст, крайле, ен коте, — люто вилаявся Кілвін. Кинув металеву трубку, і вона різко дзенькнула об кам’яну долівку. — Краемет бреветан Аерін!

Я поборов несподіване бажання засміятися. Моя сіаруська була недосконала, проте я не сумнівався, що Кілвін сказав: «Лайно в бороді Господній».

Схожий на бурмила майстер трохи постояв, глипаючи на ­зіпсоване скло на підлозі. Тоді протяжно, роздратовано ви­дихнув через ніс, стягнув із себе захисні окуляри й повер­нувся до мене.

— Три комплекти синхронізованих дзвоників, латунних, — сказав він без передмов. — Один кран із засувом, залізний. Чотири теплові воронки, залізні. Шість сифонів, бляшаних. Два­дцять дві шибки з двічі зміцненого скла та інші різноманітні деталі.

Він перелічив усю роботу, яку я виконав того семестру в Промислі. Прості речі, які можна було доробити та продати Запасам, аби швидко підзаробити.

Кілвін поглянув на мене темними очима.

— Ця робота задовольняє тебе, ре’ларе Квоуте?

— Задуми доволі прості, майстре Кілвін, — відповів я.

— Тепер ти ре’лар, — нагадав він із явним докором у голосі. — Тебе влаштовує млява робота за інерцією, виготовлення іграшок для лінивих багатіїв? — запитав він. — Саме цим ти бажаєш займатись у Промислі? Легкою роботою?

Я відчував, як у моєму волоссі виступає піт, який потім стікає по спині.

— Я трохи побоююся втілювати самостійні задуми, — сказав. — Ви не надто схвалювали зміни, які я вніс у свою ручну лампу.

— Говориш як боягуз, — відповів Кілвін. — Невже ти так ніколи й не вийдеш із дому, бо тебе один раз вилаяли? — він поглянув на мене. — Питаю тебе ще раз. Дзвоники. Литво. Ця робота тебе задовольняє, ре’ларе Квоуте?

— Майстре Кілвін, мене задовольняє думка про оплату навчання в наступному семестрі.

По моєму обличчю стікав піт. Я спробував витерти його рукавом, але моя сорочка вже промокла наскрізь. Я позирнув на двері Кілвінового кабінету.

— А сама робота? — підказав Кілвін. На смаглявій шкірі його чола виступав піт, але поза тим спека його, схоже, не турбувала.

— Чесно, майстре Кілвін? — запитав я, відчуваючи легке запаморочення.

Він набув трохи ображеного вигляду.

— Ре’ларе Квоуте, я ціную правду в усьому.

— Правда така, майстре Кілвін: за останній рік я зробив вісім палубних ламп. Якщо доведеться робити ще одну, то я можу всратися просто з нудьги.

Кілвін пирхнув — можливо, засміявся, — а тоді нагородив мене широкою усмішкою.

— Добре. Так і має почуватися ре’лар, — він тицьнув у мене одним товстим пальцем. — Ти розумний і маєш спритні руки. Я очікую від тебе великих звершень. Не марудної роботи. Зроби щось розумне — і це дасть тобі більше, ніж лампа. І вже точно більше, ніж деталі. Залиш їх е’лірам, — він зневажливо показав на вікно, з якого виднілася майстерня.

— Я постараюся, майстре Кілвін, — пообіцяв я. Мій голос звучав якось дивно, був далеким і металічним. — Не будете проти, якщо я відчиню двері та впущу сюди свіжого повітря?

Кілвін схвально буркнув, і я підступив до дверей. Одначе ноги були якісь чужі, а голова крутилася. Я похитнувся й мало не впав головою вперед на підлогу, але примудрився схопитися за край робочого столу й натомість просто опустився на коліна.

Коли мої побиті коліна торкнулися кам’яної підлоги, біль був нестерпний. Але я не заволав і не закричав. Навіть більше, здавалося, ніби біль надходить звідкілясь іздалеку.

***

Пробудився я спантеличеним. У роті було сухо, наче туди насипали тирси. Очі опухли, а думки були такі мляві, що я далеко не відразу розпізнав характерний запах знезаражувального засобу в повітрі. Це, а також те, що я лежав під простирадлом голяка, підказало мені, що я в Медиці.

Я повернув голову й побачив коротке світле волосся та темну форму зцілювача. Розслаблено впав назад на подушку і прокректав:

— Привіт, Моло.

Вона повернулася й серйозно глянула на мене.

— Квоуте, — сказала Мола офіційним тоном, — як почу­ваєшся?

Я досі був осоловілий і мусив над цим замислитися.

— Думати важко, — проказав я, а тоді додав: — Хочу пити.

Мола принесла мені склянку й допомогла попити. Напій виявився солодким і з якимись домішками. Допив я далеко не відразу, але допивши, вже відчув себе наполовину людиною.

— Що сталося? — запитав я.

— Ти знепритомнів у Рукотворні, — пояснила вона. — Кіл­він особисто приніс тебе сюди. Правду кажучи, вийшло доволі зворушливо. Його довелося прогнати.

Уявивши, як здоровезний майстер ніс мене вулицями Університету, я відчув, що всім тілом зашарівся від сорому. В нього на руках я, певно, скидався на ганчір’яну ляльку.

— Я знепритомнів?

— Кілвін пояснив, що ти був у жаркому приміщенні, — сказала Мола. — А ще твій одяг був просякнутий потом. Ти був мокрий, як хлющ.

Вона показала на мої сорочку та штани, що лежали жужмом на столі.

— Теплове виснаження? — припустив я.

Мола піднесла руку, щоб мене заспокоїти.

— Це був мій перший діагноз, — відповіла вона. — Після подальшого огляду я вирішила, що насправді ти страждаєш на гострі наслідки вчорашнього стрибка з вікна, — Мола багато­значно поглянула на мене.

Раптом мені стало соромно. Не за майже цілковиту голизну, а за очевидні ушкодження, які я дістав, гепнувшись із даху «Золотого поні». Я позирнув на двері та з полегшенням уздрів, що вони зачинені. Мола стояла й дивилася на мене, стараючись нічого не виказувати обличчям.

— Хтось іще бачив? — запитав я.

Мола хитнула головою.

— У нас сьогодні аврал.

Я трохи розслабився.

— Це вже щось.

Її лице спохмурніло.

— Цього ранку Арвіл віддав наказ повідомляти про будь-які підозрілі ушкодження. Чому, не секрет. Сам Емброуз пообіцяв чималу нагороду всякому, хто допоможе йому спіймати злодія, який вдерся до його кімнати й украв декілька цінних речей, зокрема перстень, який віддала йому мати на смертному одрі.

— От покидьок! — із жаром проказав я. — Я нічого не крав.

Мола здійняла брову.

— Усе так просто? Ніяких заперечень? І… нічого?

Я видихнув через ніс, намагаючись опанувати себе.

— Не буду ображати твої