Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Тоді чому… — вона завагалася, явно зніяковівши. — Що ти робив?

Я зітхнув.

— Ти повірила б, що я робив послугу одному своєму другові?

Мола уважно поглянула на мене, вдивившись зеленими очима в мої очі.

— Що ж, ти останнім часом і справді робиш багатенько послуг іншим.

— Я… що? — перепитав я. Мої думки були надто мляві, щоб я розумів її слова.

— Коли ти був тут минулого разу, я лікувала в тебе опіки та отруєння димом після того, як ти витягнув Фелу з вогню.

— А… — відповів я. — Насправді то не послуга. Так учинив би всякий.

Мола уважно придивилася до мене.

— Ти дійсно в це віриш, так? — трохи похитала головою, а тоді взяла книжку в твердій палітурці та зробила на ній кілька позначок, поза сумнівом, зазначила щось у звіті про лікування. — Ну, а я вважаю це послугою. Ми з Фелою жили разом, коли обидві були новенькими. Хай що ти там думаєш, так учинив би далеко не всякий.

У двері постукали, і з коридору долинув голос Сіма.

— Можна зайти?

Він, не чекаючи відповіді, відчинив двері та провів до кімнати збентеженого Вілема.

— Ми чули… — Сім зупинився й повернувся до Моли. — У нього ж усе буде гаразд, так?

— У нього все буде добре, — запевнила Мола. — Якщо температура вирівняється, — вона взяла ключовий вимірювач і запхала мені до рота. — Знаю, тобі буде непросто, але постарайся хвилинку посидіти з закритим ротом.

— Тоді, — сказав з усмішкою Сіммон, — ми чули, що Кілвін відвів тебе в якесь усамітнене місце й показав тобі щось таке, що ти знепритомнів, наче мале шмаркате дівча.

Я набурмосився на нього, але рота не розтулив.

Мола знову повернулася до Віла й Сіма.

— Ноги в нього якийсь час болітимуть, але незворотних ушкоджень немає. З ліктем теж усе має бути гаразд, хоча шви казна-які. І що ви в біса робили в кімнатах Емброуза?

Вілем просто поглянув на неї зі звичною терплячістю в темних очах.

Із Сімом так не вийшло.

— Квоутові треба було взяти перстень для коханої, — радісно прощебетав він.

Мола повернулася до мене. На її обличчі виднілася лють.

— Оце ти нахаба! Збрехав мені в обличчя, — заявила вона. Очі в неї були суворі й сердиті, мов у кішки. — Дякувати Богові, що ти не хотів образити мої розумові здібності абощо.

Я глибоко вдихнув і підняв руку, щоб вийняти з рота ключовий вимірювач.

— Сіме, трясця його матері! — сердито промовив я. — Колись я навчу тебе брехати.

Сім по черзі поглянув на мене й Молу, зашарівшись від паніки й сорому.

— Квоут небайдужий до однієї дівчини з-за річки, — виправдався він. — Емброуз забрав у неї перстень і не віддає. Ми просто…

Мола урвала його різким жестом.

— Чому не можна було просто сказати мені це? — роздратовано спитала вона в мене. — Усі знають, як Емброуз поводиться із жінками!

— Тому я тобі й не казав, — відповів я. — Це було схоже на дуже зручну брехню. А ще варто враховувати, що це абсолютно не твоє діло.

Її лице посуворішало.

— А ти вельми зверхній, як на…

— Зупиніться. Просто зупиніться, — попросив Вілем. Ми, заскочені зненацька, припинили суперечку. Він повернувся до Моли. — Що ти зробила найперше, коли Квоут надійшов сюди непритомний?

— Перевірила йому зіниці — шукала симптомів травми ­голови, — машинально відповіла Мола. — Як і чого це в біса стосується?

Вілем показав на мене.

— Поглянь на його очі тепер.

Мола подивилася на мене.

— Темні, — здивовано проказала вона. — Темно-зелені. Наче соснова гілка.

Віл продовжив:

— Не сперечайся з ним, коли в нього такі темні очі. З цього не виходить нічого доброго.

— Це схоже на звук, який видає гримучка, — докинув Сім.

— Радше вже на те, як наїжачується пес, — виправив Вілем. — Це показує, що він готовий кусатися.

— Можете всі разом іти під три чорти, — заявив я. — А можете дати мені дзеркало, щоб я побачив, про що ви говорите. Яке, мені байдуже.

Віл зігнорував мене.

— Наш маленький Квоут має темперамент як у порохової бочки, та охолонувши за хвильку, він збагне, як усе насправді, — Вілем багатозначно поглянув на мене. — Він засмучений не тому, що ти йому не довіряла, і не тому, що обдурила Сіма. Він засмучений, бо ти дізналася, на які ослячі дурощі він ладен іти, аби справити враження на жінку, — він зиркнув на мене. — Слово «ослячий» тут підходить?

Я глибоко вдихнув, видихнув і визнав:

— У принципі, так.

— Я вибрав його тому, що воно нагадує про ослів, — додав Віл.

— Я знала, що тут без вашої парочки не обійшлося, — дещо винувато промовила Мола. — Чесно кажучи, ви троє — ще та банда, і слово «банда» тут підходить у будь-якому розумінні, — вона обійшла ліжко збоку і критично поглянула на мій зранений лікоть. — Хто з вас його латав?

— Я, — скривився Сім. — Знаю, вийшло казна-як.

— «Казна-як» — це ще м’яко сказано, — відповіла Мола, критично оглядаючи лікоть. — Ти неначе намагався вишити на ньому своє ім’я, та ніяк не обходився без граматичних помилок.

— А я гадаю, що він упорався незле, — втрутився Віл, зазирнувши їй у вічі. — Зважаючи на брак підготовки, а також на те, що він допомагав другові за неідеальних обставин.

Мола зашарілася.

— Я не це хотіла сказати, — швидко відповіла вона. — Працю­ючи тут, легко забути, що не всі… — повернулася до Сіма. — Вибач.

Сім провів рукою крізь пісочне волосся.

— Ти, мабуть, могла б якось компенсувати це мені, — заявив він із хлоп’якуватою усмішкою. — Приміром, завтра у другій половині дня? Дозволивши мені пригостити тебе обідом? — він із надією поглянув на Молу.

Вона закотила очі й зітхнула — чи то весело, чи то з досадою.

— Гаразд.

— Мою роботу тут закінчено, — серйозно промовив Віл. — Я йду. Ненавиджу це місце.

— Дякую, Віле, — сказав я.

Він хутенько помахав рукою через плече й зачинив за собою двері.

***

Мола погодилася не писати у звіті про мої підозрілі ушкодження й зупинилася на початковому діагнозі — «теплове виснаження». Ще вона зрізала шви, накладені Сімом, а тоді заново промила, зашила й забинтувала мені руку. Ситуація не з приємних, але я знав, що з її вправним доглядом рука загоїться швидше.

Наостанок Мола порадила пити більше води й поспати та сказала, що надалі варто утримуватися від напруженої фізичної активності в жаркому приміщенні на наступний день після падіння з даху.