Читати книгу - "Пограємо в любов, Зоя Лістрова"

- Ось дивись, Климу належить п'ятдесят відсотків із фірми «Стройми».

- Там не було цього конверта. І фірми давно не існує. Після того нещасного випадку, батько закрив ту фірму і почав усе наново. Через кілька років після того, як відкрив нову справу, у нього з'явився партнер, батько Лізи.

- Чому з'явився Клим лише зараз?

- Мабуть, його мати йому вирішила все розповісти.

- Мамо, чому ти мені одразу не розповіла хто він?

- Я не знаю що сказати. Я не знала, навіщо він прийшов. Не думала, що так буде. Мені він здався добрим, уважним. Паша був радий, коли він з'явився. До речі, де він, де Ліда?

- Він із Лідою шукали ці документи. В результаті, вона впала і певно поламала ногу, їх забрала швидка.

- Який жах! Я нічого не чула.

- Він постарався, щоби так було. Він і нам підсипав снодійне, коли зрозумів, що ми йому заважаємо. Ліза розкусила, що він щось задумав, ось тільки ми не знали що саме, тому поставили в кабінет батька камеру. Він перед цим вже шукав там папку. Чому там стільки старих документів?

- То все зі старої фірми. Я не знаю.

- До речі, він має пістолет. Запитання, як він хоче ним скористатися.

- Треба звернутися до поліції.

- Мамо, що ми скажемо?

- Я думаю, треба поговорити з його мамою, до того ж, вона повинна знати, що сталося з ним і Лідою.

- Ліза права. Я поїду поговорю.

- Ні мамо, я поїду та побалакаю з нею сам.

Я поїхала з Германом, умовивши його, що одна голова добре, а дві краще.

Це була симпатична жінка років під сімдесят.

- Вітаю! Я…

- Я знаю, хто ви. Я не розумію, навіщо ви прийшли.

- Давайте зайдемо до хати, на порозі про це не розмовляють.

- Мені не хочеться з вами розмовляти.

– Клима та Ліду забрала швидка.

- Що з ним? – схвильовано запитала.

- Ліда невдало впала зі стільця.

- Де вони?

- Навіщо ви вирішили підняти стару історію?

- Не ваша справа.

- Раз Клим у моєму домі, таємно копався в моєму кабінеті, — це вже моя справа. Але, мабуть, краще звернутися до поліції.

- Проходьте. Що ви хочете почути?

- Я вже запитав.

Вона мовчала і дивилася у вікно, було таке враження, що вона згадує минуле. Вона зрідка посміхалася, або хитала головою. Потім подивилась на нас.

- Ось ви щасливі, я теж хочу щастя своєму синові. У всьому винна твоя мати.

- Винні ви, якби не ворушили старе, було б усе гаразд.

- Гаразд, без грошей? Смієтесь? Йому треба лікувати свою дочку.

- Дочку?

- Ви не знали? Дивно.

- Він нічого не говорив про дочку. Міг би попросити грошей на лікування. Навіщо треба було влаштовувати шпигунські ігри.

- Його дочка Ліда? - Запитала я.

- Лідо! – Герман глянув на мене, а потім на матір Клима.

- Так, - вона розплакалася.

- На що хвора Ліда?

- Нехай він сам розкаже, якщо захоче.

- Ми зможемо допомогти, це не з цікавості питаємо вас, - сказала я.

- Ймовірно, у неї більше ген її матері. Але все ж таки Клим сам повинен розповісти. Я б не хотіла, що б він на мене сердився.

- Навіщо ви поклали в папку цю фотографію? - Герман показав фото з папки.

- Мені боляче було жити без нього, я любила Пашу. А він жив легко, ось вирішила нагадати йому минуле. Коли те сталося, він дуже переживав. Тільки я думаю він більше переживав про фірму і гроші, які вона вклала. Паша одразу закрив фірму, поквапився з грошима, провів махінацію, щоб їх зберегти. Йому все на руку склалося, він розвернувся після того випадку. Все, я більше нічого не скажу.

- Поїхали, поговоримо з Климом, поки він не придумав як викрутитись. Вона, напевно, йому подзвонить.

- Лізо, нам треба також серйозно поговорити.

- Якщо серйозно, це так не робиться. Поїхали додому та поговоримо.

- Спочатку треба поговорити з Климом і видворити його з нашого життя.

Щойно зайшли до палати, зайшов лікар.

- Ви родичі?

- Ні.

- Шкода. Мені треба поговорити з рідними. Він повинен лежати, у нього зміщений перелом, а він намагався втекти.

- Він більше цього не робитиме. Ми поговоримо з ним, - сказав Герман.

- Будь ласка, поговоріть, - він вийшов.

- Чого прийшли?