Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Портал вивів магів не дуже близько до замку. Але з цієї відстані (десь зо три милі) вже доволі добре було видно цю похмуру, міцну споруду. Яка у магічному зорі ще й фонтанувала пекельними еманаціями. На передгірній місцевості Грейткіллс, де пагорби чергувалися з западинами і від обрія до обрія простягалися пожовклі, осінні поля, замок Хейзел, що стояв на каменистому пагорбі, бачився наче факел чорного полум’я із рідкими, брудно-жовтими спалахами, схожими на гній. І от до цієї  оскверненої архітектурної споруди магам треба було дістатися. Що якось не дуже радувало учня нашого  героя.

– О, Небеса! Невже ви не відчуваєте, бароне? Тут же усе просякнуто цими клятими покидьками! – Огидливо скривився Леон Д’Альбон. – Хочеться, дійсно хочеться вірити, що нам вдасться витравити цю заразу звідси. І що після усіх наших намагань Грейткіллс не стане ще більш… Грейткіллс, якщо ви розумієте, про що я.

– Звісно ж розумію, Леоне. І так, за певних обставин – це могло б бути  дуже непростою, сумною та смертельно-небезпечною задачею. Але з нинішнім станом речей – у нас все вийде. Треба лишень трішечки постаратися. І ще трішечки фортуни.

– Що ж це, трясця, за умови такі, коли нам треба фортуна для перемоги, бароне? – Здається, така відповідь не влаштувала Вищого Магістра Блискавки.

– Ви мене не так зрозуміли, віконте. Для перемоги нам достане й наших власних сил. Без будь-яких помічників на кшталт фортуни та заступництва богів. А ось для швидкої і ефектної перемоги – треба, щоб фортуна або роздовбайство ворога нам трішечки підіграли. Доречі, про вовка промовка.

Від найближчої рідесенької чащі, що рясними плямками супроводжували усю дорогу до замку, з тіні дерев у сторону магів вибіг, як припустив віконт Д’Альбон, патрульний загін демонів. Пекельні поріддя, одні з найнижчих за рангом (за відчуттями наших магів), мабуть, обходили територію. Але навіть найтупіші почвари пекла не могли проігнорувати магічні еманації, що виникають при відкритті десь поблизу порталу. Ось вони й прибігли перевіряти. Усі тридцять шість.

– Класичний розвідувальний загін нижчих демонів. Шість шосток.  Що за така дурна тяга до тої цифри?.. – З виразом цілковитого несхвалення на обличчі промовив Леон, волосся якого вже потроху почало ігнорувати гравітацію та підіймалося вгору.

– Що є, то є. Але любов до повторення певних цифр – це не найогидніша з їх традицій. Тому, вважаю, це можна й проігнорувати.

– Може і так. – Погодився Леон. – Доречі, ви не підкажете, хто такий Теодор? Краєм вуха почув вашу розмову з Хісс перед нашою відправкою.

– О, незабаром познайомлю вас. Теодор – моя довірена особа. І, віконте.

– Я вас слухаю, Ваша Високомагічносте. – Швидко, ніби бажав скоріш відкараскатися, сказав Леон. Ну звісно, він же вже майже зліпив закляття, яке мало б знищити весь цей загін одним махом.

А тим часом деякі демони, угледівши, що «жертви» не думають тікати, ледь не перейшли на галоп, щоб обігнати родичів та скоріш відкусити ласий шматок від ворога. Виглядало це, як зграя мохнатих, багатоногих, десь зубатих, десь пазуристих, десь – відверто неприємних, слизьких порідь, яка дуже давно  нічого не їла. І ось – доля піднесла їм такий несподіваний сюрприз. Та вони ще не знають, наскільки несподіваний.

– Дуже наполегливо вас попрохаю економити сили, віконте. Це, нагадую – лише загін розвідників. Що складається з примітивних створінь. А ви – надумали вже, якщо не помиляюся, гамселити їх чимось на кшталт Сітки Індри, егеж?..

– В ім’я Небес, як?! Ви просто здогадалися за кількістю задіяної мною енергії?!

– Припустимо.

– Але ж це міг  би бути і Подих Смерчу, і Блискавичний Батіг, і…

– Так, Ваше сіятельство, це могло бути майже будь-яке з вищих заклинань Повітря, – перебив співрозмовника Архімаг, – але ви – клятий хвалько. А Сітка Індри виглядала б найефектнішою серед усього вашого арсеналу масових атак. І була б абсолютно марною тратою, бо нам ще знадобиться ваша сила. Тому – зекономте її, будь ласка, а цю проблему можна вирішити набагато більш ощадливим чином.

Після цих слів Грегор клацнув пальцями і біля його правого плеча з’явився величезний дворучний меч, наче викарбований з великого шматка фіолетового дорогоцінного каменю. Меч приглушено сяяв, вловлюючи найменші крихти сонця у цій похмурій, затягнутій хмарами місцевості.

– Знайомтеся, Ваше сіятельство, це – Аметистовий Клинок. Набагато менше витрат енергії. І завдає, зазвичай, лише фізичної шкоди. Але цим бідосям більшого й не треба. – Після цього Архімаг клацнув пальцями вдруге – і дорогоцінний, красивий меч з легким гудінням чкурнув у бік демонів, до яких залишалося вже з десяток метрів. Далі вже нічого красивого не було. І хоча ані сам Аметистовий Клинок, ані його творець, ані будь хто інший у цьому світі не знали, що таке якісний, дрібно ріжучий блендер, два цікавих чаклуни в той день мали змогу познайомитися з результатами його роботи. Така собі естетика, якщо чесно.

***

– Бароне, хочу вам сказати, що я, може, й витратив би трошки більше енергії, ніж це зробили ви, щоб позбутися тих пекельних сволот, але ж це було б, принаймні, набагато чистіше! Акуратні купки попелу на ваших (зауважу!) землях виглядали б краще, аніж те, що ви залишили валятися на тій нещасній галявині. Після вашого клятого клинка це ж навіть тілами не назвеш…

– Гхм?.. – Зобразив інтонацією подив Архімаг. Більшого він поки не міг видати, бо був надзвичайно зайнятим – доспівував чотирнадцятий куплет своєї улюбленої сільської пісеньки, підслуханої ще в дитинстві в коваля.