Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Та все ви чудово розумієте! Місця тут і так неспокійні, а майже сорок трупів пеклових порідь, розкиданих по землі, не додасть їм безпечності. На еманації нижчих світів та смерті може приповзти щось більш… неприємне, аніж звичайний загін демонічних солдатів.

– Не хвилюйтеся, віконте, – лагідно поплескав по шиї свого фіто-коня Архімаг, – я залишив на тій галявині дещо на кшталт відкладеного закляття. Воно спрацювало, коли ми від’їхали на сотню метрів від місця бійки. Щоб менше було чутно, як земля пожирає усі сліди… конфлікту, що відбувся. Та й запахи, погоджуся з вами, там були такі собі.

– Але навіщо?.. Навіщо ви годуєте власну землю… І, впевнений, власних рослинних конструктів, цією мерзотою? Чи не боїтеся ви осквернення власних творінь, вчителю?..

– По-перше, це трішки не так працює, Леоне. Творіння пекла не настільки є втіленнями скверни, як ви, певно, собі уявляєте. І по-друге – стихія Життя, за розумного, правильного підходу, очевидно, є найбільш інфлюентною з усіх. Бо може проникнути майже будь-куди. З’явитися за найжорстокіших, найбезнадійніших умов. Адепту Життя треба лише знати, як допомогти їй, скерувати у правильне русло. Та, звісно, вберегти від скверни. Тож, іншими словами – Життя здатне увірватися будь-куди навіть тоді, коли на нього ніхто не чекає. Власне, якщо вірити моєму старшому брату, приблизно таким чином на світ з’явився я сам…

Леон Д’Альбон, шокований такими подробицями біографії Архімага, не встиг ще й рота розкрити, коли обидва фітоконя чарівників з ідеальною синхронністю від помірної ходи перейшли у блискавичний стрибок з дороги в бік найближчого гаю. А це метрів тридцять, на хвилинку. А ще в польоті Леон відчув короткий імпульс-наказ від Грегора – і місце, на яке приземлилися вершники, вкрило їх височезною, смарагдово-зеленою травою, якої ще мить тому там взагалі не планувалося. Грегор доторкнувся до плеча Леона, привертаючи увагу, потім підніс вказівного пальця до своїх губ і підвів очі вгору. Та Вищий Магістр вже й сам все відчув.

В небі, десь у сотні метрів над гаєм, де сховалися маги, відкрився демонічний портал. І три десятки летючих пекельних потвор, завбільшки з племінних биків, полетіли в бік галявини, на якій декілька хвилин тому загинули їх родичи, сповіщаючи навколишнє середовище про останні події мерзенними, хижими, злісними звуками. І це тільки лайка. Гарчали й ревіли вони теж доволі потужно.

– Ага… Тобто, якусь примітивну сигналізацію на кордоні вони все ж зробили. – Прошепотів азартно геомант, розмірковуючи вголос. – Мабуть, підв’язали її до життя одного чи декількох патрульних. Бо не так вже й багато у цих місцях залишилося створінь, що можуть знищувати демонів.

– Агов, бароне! Ми з вами точно про одне й те саме місце думаємо? – Скепсис в голосі нащадка Д’Альбон можна було б на хліб намазувати. – Це ж Грейткіллс! Тут навіть ромашкове поле хоче тебе вбити!

– Гмм, ромашкове? Справді?.. Не стикався. Але концепт цікавий, я подумаю над подібним конструктом, вельми дякую, віконте! – Щирість подяки від віртуоза рослинної магії та блиск його очей були настільки великими, що Леон, тільки зараз зрозумівши, кого й на що він надихнув, застогнав крізь стиснуті зуби.

– То пусте, чого не зробиш заради улюбленого наставника. – Все ж вичавив з себе люб’язність відмінно вихований віконт. – Доречі, хочу віддати належне вашій рослинності. Це надзвичайно цікаве маскування. Навіть звідси, на двохметровій відстані, вашу ауру набагато складніше вгледіти, ніж зазвичай. А ті почвари в небі в наш бік навіть не глянули б.

– Радий, що ви змогли оцінити результат моєї багаторічної праці, Леоне. Звісно, техніка Цвинтарного Гаю ще далека від ідеалу. Мій план максимум – надати цим чарам рівня маскування, подібного до ельфійського мистецтва скритності.

– Гхм-гхм… Звідки така чудова назва, Ваше Високомагічносте, можна поцікавитися? Цвинтарний Гай?

– Ви коли-небудь бачили гай біля кладовища, Леоне?

– Звісно. Гадаю, це доволі розповсюджена ситуація – невеличкий осередок лісу біля цвинтаря.

– Добре. І як там, в тому осередку? Галасно?

– Та звісно ні, тихо, наче в… оу… Ого.

– Отож бо й воно. – Вдоволено погодився Грегор Грейткіллс. – Гай – штука моцна, діє на декількох рівнях одразу. По-перше, це не просто трава, а моя власна модифікація очерету з Одвічного Лісу ельфів. Вони роблять з його стовбурів обладунки для своїх розвідників. Бо очерет цей, бачте, має природню здатність екранувати магічні еманації. А ще листя в нього таке м’якеньке – краще за лопухи! І коли вам дуже кортить…

– Благаю вас, бароне! Що ж там з приводу маскування, дуже цікаво! – Аристократ у Небеса знають якому коліні не захотів слухати брудних подробиць.

– А, так от, магію той очерет маскує на відмінно. Але ж є ще тепло, запахи, звуки, еманації Життя та Смерті, врешті-решт. Не кажучи вже про скверну, джерела демонічних вібрацій і таке інше. Тобто, хоч ельфам той очерет і допомагав у своєму природньому вигляді, але це працювало лише на чаклунів-початківців. Ну і на людей, мабуть. Бо зеленоокого ельфа в зелених обладунках, що крадеться зеленим лісом смертний може побачити лише коли зелена ельфійська стріла буде тицькати йому в носа просто з зеленого лука.

 – Гадаєте ельфи Одвічного лісу настільки схиблені на зеленому кольорі, майстре Грейткіллс?

– Не знаю… – Безтурботно стиснув плечима Грегор. – Коли я туди пішов за зразком цього очерету, я в тому лісі так нікого й не побачив. – Потім Грегор, вочевидь, щось згадав, і вдоволено хрюкнув. – Втім, гадаю, як і вони мене.