Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

І він був абсолютно правий. Бо, згідно з доповіддю Ліовіталь, охоронця галявини ельфійського очерету в Одвічному Лісі, все відбулося приблизно наступним чином: ельф стояв собі на варті, як годиться, уважно оглядаючи кожну стеблину свяченого очерету, коли одна з них просто вирішила вистрибнути із землі разом з корінням. Потім вона шльопнулася на землю, матюкнулася (чомусь, з йоркським акцентом людської мови) – і щезла. Нарада Матерів Лісу одразу ж повірила охоронцю. Бо до цього дня сивих ельфів не існувало в принципі.

То ж, чарівники покинули магічні кущі, як тільки демонічні месники зникли за обрієм. І фіто-коні знов понесли учня зі вчителем дорогою до  замку.

– Поправте, якщо помиляюся. Але ви чомусь вирішили в останній момент не афішувати нашу присутність для демонічного  керівництва ? – Запитально вигнув брову Д'Альбон. – Інакше, чого ви не знищили літаючий загін так само, як і наземний?..

– По-перше,  це було б вже не так зручно. Все ж таки летючі – найнезручніші супротивники геомантів. А на ваші запаси енергії в мене все ще є плани. По-друге – якщо задрипаний пограничний загін нижчих посіпак точно не був на особистому контролі у місцевих архідемонів, то щодо загону карателів я вже не настільки впевнений. Банальна логіка,  віконте.

– І ще є по-третє, егеж? – Єлейно посміхнувся Леон.

– Так, трохи є. – Неочікувано зашарівся Архімаг. – Треба ж було десь протестувати чари Цвинтарного Гаю...

Деякий час вони їхали у тиші, насолоджуючись подорожжю, чудовими краєвидами та смертельною небезпекою, що чекала попереду. Власне, повернувшись думками до цієї небезпеки, Вищий Магістр Блискавки почав створювати заготовки атакуючих та захисних чарів. Про всяк випадок.

– Ідея, безперечно, розумна, та чи не бажаєте ви, віконте, серед усіх інших заклять створити і заготовку Штормового Шляху? – Невимушено поцікавився Грегор Грейткіллс.

Після такого запитання, лише велика майстерність допомогла віконту не "вронити" Грозову Стаю, котру він готував у цей момент.

– Вам не здається, Ваше Високомагічносте, що зараз – взагалі не на часі експериментувати з іще не опанованою до кінця технікою?..

– Вам, віконте, нагадати цитату великого Навіженого Архімага, Орануса Попандопулуса?

– Ніколи не годуйте саламандру у дерев’яних будівлях?

– Іншу, віконте.

– Одна голова добре, а дві – значить, ви з Грейткіллс? Вовка ноги годують лише на чотири прийоми їжі?  Не крути хвоста дракону, бо як…

– Святі Небеса, віконте! Хто з нас народився в селі, скажіть, будь ласка? – Закотив очі геомант. – Звісно ж, я мав на увазі наступну цитату: «Ніщо не сприяє засвоєнню нових вмінь так добре, як вогняний смерч, що летить тобі в пику!». Іншими словами – у стресових умовах навчання проходить значно ефективніше. А коли у вас були більш стресові умови, ніж зараз?

– Дійсно, коли ж це ще я ходив розбиратися з шістьма архідемонами вдвох?.. – Натягнуто посміхнувся співрозмовнику Леон Д’Альбон. – Якщо дозволите, я надав би перевагу вивченню складних і небезпечних чарів у комфортних умовах.

– І хто я такий, щоб вам заперечувати, майстре Д’Альбон? – Повернув посмішку учню Грегор Грейткіллс, розтягнувши губи на усі тридцять два.

А вже через мить чарівники синхронно відвернулися один від одного, щоб подивитися перед собою, на дорогу. Бо там, попереду, на горизонті, де виднілася похмура постать замку Хейзел, стався раптом потужний сплеск демонічної енергії. Енергія, що спочатку спалахнула потойбічним вибухом, потім перейшла до повільного, пульсуючого ритму, з кожним "ударом" випускаючи в світ усе нові й нові хвилі зла.

– Пробачте, вчителю, але до дупи ваша конспірація. Вони знають, що ми тут. І готуються до пишної зустрічі.

– Цікаво, чи дійсно в них є прямий зв'язок з цим летючим загоном, чи це тому, що я зламав вісім магічних пасток на їх території?..

– Зламали... Трясця, чому я не здивований... – Похитав головою віконт, волосся якого, що тільки нещодавно вляглося, знов почало здійматися вгору.

– Ну то треба ж було дізнатися про рівень їх компетенції. Хочу вам сказати, що висновок мій з цього приводу – невтішний. Для них невтішний. – Мило посміхнувся Грегор. А Леону чогось стало шкода цих скривджених долею демонів. Але лише на мить, доки його погляд знов не наштовхнувся на пульсуючий пеклом замок.

– А те, що там відбувається, часом, не спростовує ваші здогадки?

– Не дуже. Судячи зі вкраплень енергії Смерті, вони готують щось на кшталт крайнього засобу в суперечці. Можливо, Гнів Володаря, Перст П’ятого Князя, або ж Сокиру Пекельного Туману. Але після таких... аргументів, усі шестеро Архідемонів залишаться повністю виснаженими. Їх і наші фіто-коні зацькують копитами. Тож – нехай готуються. Але й нам нема більше сенсу ховатися. Рекомендую активувати стандартний фізичний щит, віконте. Орхідея, Лілея – вперед!

І Леон Д’Альбон раптом згадав його перший день знайомства з цими кіньми. Якщо конкретно – їх швидкість. Та виявляється, тоді були ще квіточки. Картина дороги, дерев понад нею, злегка пожовклого листя та похмурої громади замку попереду злилася в якийсь дивний борщ з фарб, а зустрічними потоками вітру Леона могло б і скинути з коня, якби ж ці тварюки не втримували вершників якимись своїми рослинними штуками. І лишень через декілька секунд такої шаленої, сльозогінної їзди, віконт створив закляття для власних очей, що відхиляло вітер і  повертало гостроту зору. А ще через декілька секунд задумався над тим, що якби ж такі чари накласти на якийсь прозорий  об’єкт та встановити у більш комфортний транспорт…скажімо, карету… Це було б ідеальним пристроєм для комфортних та дивовижних мандрівок.