Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Назву тебе Лобове Скло Для Карети Д’Альбон. – Прошепотів собі під ніс Вищий Магістр.
Забігаючи наперед, скажемо, що віконт став монополістом Ірісу в галузі встановлення прозорих передніх стінок в каретах аристократичних сімейств. Фірму назвали «Скло Д’Альбон». Та саме зараз віконт був далеким від думок про бізнес та збільшення величі власного роду. Він зосередився на тому, що чекало на нього з його наставником попереду. І на випльовуванні мошок, що норовили залетіти до рота.
Коли до замку Хейзел залишалося якихось дві сотні кроків, скажені фіто-коні все-таки зупинилися. І так різко, що Леон Д’Альбон аж клацнув зубами. Але – подякував Небесам, власній вправності та, зовсім трішки, Грегору Грейткіллс. За те, що встиг накласти на себе щита від фізичної шкоди, як того й просив геомант напочатку цього божевільного спринта. Власне, тільки він і допоміг віконтові не розквасити носа (та ще декілька дуже важливих органів) після блискавичного гальмування.
– Нам надіслали листа ввічливості, учне. – Холодно проговорив геомант, вказуючи за п’ять метрів перед собою, де з'явилася напівпрозора постать архідемона.
Варто зазначити, що демони – це взагалі не найвродливіші створіння у Всесвіті. Чи то природа їх так полюбила, чи то було спланованим задумом їх бога та творця, мерзенного духа Пітьми Вулпота. Але більш-менш гарними чи симетричними можна було б назвати лишень сукубів, інкубів та демонів-заробітчан (у країнах пустелі їх ще знають як іфритів та джинів). Усі інші створіння, навіть архідемони, являли собою спаплюжену, гидку, невдалу пародію на малюнок особистого нічного жахіття від людини, хворої на важкі галюцинації та діарею. Тобто страшно, неприродньо, моторошно і гидко. І смердить. О, Всесильна Матінко, як же воно смердить…
Леону й уявити було гидко, які аромати випромінювала ця потвора у плоті, якщо навіть її проекція тхнула до неможливості. А Грегор… він згадав хату Діна Кожум'яки та подвір’я біля нього. Особливо, коли той Дін готував нову, велику партію шкір нюлузьких скунсів до відправки обозом на столицю. Може, звісно, тут і зараз теж панував не дуже приємний аромат. Але він хоч свідомості не втрачав. На відміну від того випадку в дитинстві. Тож, терпимо.
Архідемон, що й був джерелом аромату, виглядав, наче триголова, шипаста суміш ведмедя з жабою. Десь лускатого, десь волохатого, а в деяких місцях – такого, що відверто почав підгнивати. Тож, середньої краси демон, так би мовити[1].
– Наскільки дурррним треба бути, щоб припертися на наші землі. Ще й у такому жалюгідному складі – лишень вдвох!
– Ну, жалюгідний чи ні, а ви ж, мабуть, з переляку там усіх підлеглих до замку загнали, щоб резерв сили був, егеж, висер ти вулпотівський? І ти б хоч сказав, як тебе звати, чи що? Якось не дуже чемно з твого демонічного боку.
Віконт, що не очікував такої відповіді від зазвичай спокійного і чемного геоманта, здивовано гмикнув. І зрозумів, що зробив це дуетом з демоном. Та що найдивніше, потвора хитнула усіма головами гнівно, але відповіла:
– На двох купах з лайном, які від вас лишаться, мої особисті раби напишуть моє ім’я: Ррахтовулорв!
– Бідолаха… Яке життя, таке й ім’я… – Тихо та трохи нервово зауважив Леон Д’Альбон.
– Мабуть батьки зовсім не любили.
– Та де там, у демонів…
– Ну можна хоча б до власної дитини якось ніжніше?..
– Гадаю, саме тому там аж цілих чотири голосні букви…Зжалилися…
– Я вам не заважаю?! – Заревла проекція демона і жбурнула в говірливих чарівників хвилю полум’я метри зо два висотою та десь двадцять завширшки. З відстані, з якої відбувалася ця надзвичайно інтелектуальна бесіда, ухилитися б мало хто зміг. Та Грегор і не думав ухилятися. Дві величезні кам’яні долоні виросли з-під землі та спокійнісінько розсунули хвилю, залишаючи чарівників у безпеці.
– Так, з нервами у вашого брата завжди були проблеми. – Похитав головою геомант. – Трішечки уроків спокою від стихії Землі ніколи не будуть зайвими, гадаю.
– Добре, що ти згадав. Земля тут благосссловенна Князем Кола на десятки ліктів углиб, людино! – Прозвучало, здається, одразу з трьох пащ демона. – Тож як би тобі не хотілося показати нам найкращі зі своїх фокусів, тут у тебе нічого не вийде!
Ось що Грегор Грейткіллс у своєму, не такому вже й короткому житті, ненавидів навіть більше, ніж брехунів та парне молоко – то це коли опонент має рацію. І що більший зуб у нього на опонента, то більш його правота злила мага. Тобто в розрізі нинішньої ситуації можна сказати, що геоманта ледь не змило в океан суцільної люті. Люті, за мірками Архімага найбільш... розслабленої стихії, звісно.
Він тяжко зітхнув. Звичайно, вищий геомант не міг не відчути, що Стихія, його всюдисуща стихія тут… ні, не мертва. Але дуже й дуже ослаблена. Настільки, що звертатися до Землі безпосередньо, використовуючи найпотужніші з доступних Грегору чар, зараз було неможливо. Так, після обряду очищення, парочки шаманських ритуалів і ще дечого – Земля відновить себе. Зрештою, це лише прокляття одного з дев'яти Князів пекла, а не галявина на Чорних Болотах. Там все було б набагато складніше… А тут… що ж, тут треба буде просто витратитись більше, ніж зазвичай.
– Що ж, як скажете, задовольнятимемося тим, що є. – Чемно посміхнувся демонові Грегор і клацнув пальцями.
Після чого сталося дві речі. По-перше, одна з кам’яних руць зігнула пальці для щелбану і вправно запустила проекцію Архідемона кудись в сторону його матеріального тіла – у бік замку. Пологою дугою.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.