Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

    
(Спроба огляду донецької літератури та філософії)

                                       «Я кличу смерть - дивитися набридло
                                         На жебри і приниження чеснот,
                                         На безтурботне і вельможне бидло,
                                         На правоту, що їй затисли рот...
                                         ........................... 
                                         І на мистецтво під п'ятою влади,
                                         І на талант під наглядом шпика,
                                         І на порядність, що безбожно краде,
                                         І на добро, що в зла за служника!»
                                                                               (Вільям Шекспір)

Визнаю – з деяким здивуванням я відреагував на прохання одного мого старого знайомого написати огляд донецької літератури. Я ще запитав про коректність такого терміну «донецька література». На це мій знайомий (залишу його ім’я incognito) відповів, що якщо існує у нашому зворохобленому світі таке поняття як «англомовна ірландська література», то чому б і не бути такому поняттю як «донецька література». На моє питання, що він має на увазі під цим поняттям, він відповів, що хотів би бачити втілення на папері писання, точніше есею про поетів і письменників, що народились в Донецьку, жили і писали в Донецьку. І це все одночасно. Я додав: «І померли в Донецьку», на що знайомий відповів: «Це не обов’язково – помирати. Ну, як мінімум, що жили і писали в Донецьку всеньке своє життя». Справді – щодо «народились» тут проблематично, бо Донецьк – це мегаполіс, що виник de novo серед степу по волі дивака-кельта Джона Джеймса Х’юза. І жителі його – або поселенці, або нащадки нещодавніх поселенців на колись неозорому Дикому Полі. Мій знайомий (такий же творець текстів і гравець словами, що і я) просив написати конче про вартісних авторів, а не графоманів (начебто є якість критерії крім суб’єктивних). Я би так і знаходився в стані перманентного здивування, якби аналогічна пропозиція не надійшла би мені від одного товстого часопису. Я взагалі то, дуже поважаю товсті часописи. Я навіть тривалий час носився з ідеєю заснувати в Донецьку товстий літературний часопис «Кальміус». Шкода, що ця ідея так і лишилася ідеєю. І то не по причині браку талановитих авторів. Отже, есей я вирішив написати. І назвати його вирішив «Спроба огляду донецької літератури та філософії». Бо саме в Донецьку простежується рідкісний для літератури феномен – майже всі автори: поети і прозаїки лишили нам крім всього іншого ще й свої філософські твори, часом вельми оригінальні. До того ж поезія донецьких авторів різних часів була глибоко філософською, навіть якщо то була пейзажна поезія. Потім я від такої назви відмовився – бо «неможливо осягнути неосяжне», як казав Козьма Прутков. Я зупинився на назві «Елегії Донецька», обмежившись авторами, що писали елегії або називали свої твори елегіями, бо саме елегія, як жанр була біля витоків літератури в Донецьку і нині є найбільш популярним жанром серед донецьких літераторів. У цьому есеї я зумисне не торкаюся літературної групи «Забой» 1920-тих років, не згадую про письменників цієї групи - Олексія Селівановського, Бориса Горбатова, Михайла Снєжина, Григорія Баглюка, Павла Безпощадного, Миколу Олейнікова, Порфирія Трейдуба, Фелікса Ковалевського, Валентина Харчевнікова та багатьох інших. Літературна група «Забой» декларувала себе як літературна група Горлівки. По тій же причині не згадую і літературне об’єднання «Кочегарка», редакція якої була там же. Крім того про цих літераторів потрібно писати окремо і багато. І до елегій вони не мають ніякого стосунку. Зупинюсь на авторах, що жили і працювали саме в Донецьку. Незаслужено забутих, але гідних пам’яті. 

Кинувши погляд на донецьких літераторів дивує в першу чергу ось що. Твори їх відірвані від епохи – актуальність чи політичні підтексти там шукати годі (за рідкісним виключенням), твори їх нібито позачасові. Більше того, відносно смаків та вподобань різних епох (а в ХХ столітті десятиріччя – то епоха!) автори з Донецька начебто плили супроти течії, випадаючи з літературної «моди» свого часу, писали те, що або вважалось анахронізмом, або навпаки, випереджало час. Можливо, саме тому вони і були незаслужено забуті. 

Писати про літературу Донецька можна виключно в історичному контексті. Це звучить парадоксально – Донецьк завжди був самою сучасністю (начебто) і знаходився ніби поза історією, постійно у теперішньому часі – виключно в present continuous. Але це ілюзія. Будучи втілення модернізму в урбаністичному розумінні цього слова і тим паче в літературному, втіленням індустріальної та постіндустріальної цивілізацій, Донецьк творив історію, а не озирався назад. Саме це творіння і є найбільш цікавим. Але нині це історія. Нажаль. Нині Донецьк випав з часопростору і продовжує лишатися собою хіба в запіллі та у вигнанні. 

Отже, почнемо з витоків. Першими літераторами Донецька (тоді ще Юзівки), яких ми можемо назвати певно, були три автори, що випустили друком у 1903 році альманах «Степовий вітер». Це доволі тоненька книжечка, друкована на дешевому папері мізерним накладом, що навіть не вказаний. На титульній сторінці писано: «Юзовка 1903 Типографія Трѣпова». Судячи по всьому то взагалі перша книжка друкована в Юзівці, можливо, навіть, напівзапільно і, безсумнівно, за рахунок авторів. На цій же титульній сторінці значиться, що це альманах літературної групи «Ліхтар». Про цю групу мало писали, хоча вона цікава хоча б тим, що існувала як до, так і після революції, що було рідкістю в історії літератури Срібного віку. В альманасі твори всього трьох авторів: Андрія Козловського (1876 – 1937), що був відомий у літературі та публіцистиці під псевдо Сергій Волін, Володимира Шохрана (1880 – 1937) та Григорія Матанова (1985 – 1937). Про життя і творчість цих авторів відомо доволі мало. Андрій Козловський майже все своє життя прожив в Юзівці, там же і працював земським лікарем. Після революції і громадянської війни, які зумів пережити, фаху свого не залишив і лікував людей мало не до свого останнього дня. Де він отримав освіту – не зрозуміло. Мені цього так і не вдалося вияснити. Відомо тільки те, що лікарем він був, як то кажуть «від Бога». Як земський лікар він був лікарем універсальним – одночасно і хірургом, і педіатром, і акушером, і окулістом, коротше всім. Як у нього ще вистачало часу на літературу і філософію при нескінченному потоці пацієнтів і браку лікарів у Юзівці – незрозуміло. Але люди, що працювали по 25 годин на добу в той час були. Крім літературних творів відомі ще кілька його публіцистичних статей в газеті «Заводський гудок», що видавалася в 1922 – 1925 роках в тій же Юзівці (з 1924 року – Сталіно). Збереглася тільки одна його стаття «Санітарний стан міста Юзівка» (випуск від 24 квітня 1923 року). З його філософських творів відома його стаття «Давня Стоя і Сенека: еволюція думки», що була опублікована в академічному часописі «Філософський спадок» у Харкові в 1926 році. По філософським поглядам він був переконаним стоїком і прихильником «чистого розуму». Як у нього поєднувалось це з тонким ліризмом і чуттєвістю його елегій – незрозуміло. Він часто виступав на зборах «Фільозофічного клюбу» в Юзівці, який він сам же і заснував. Цей клюб існував в 1911 – 1914 роках і був відроджений в 1922 – 1928 роках. Заборонений він був по дуже незрозумілим причинам – обидва рази – і до революції і опісля. Мені відомо про дві його доповіді: «Зенон Кіпріот як спогад про Сократа» та «Клеанф та його гімн світобудові». Андрій Козловський був заарештований 23 вересня 1937 року і розстріляний наступного дня за вироком трійки як «ворог народу». Тіло його було закопане разом з багатьма іншими тілами жертв тодішніх масових розстрілів на Рутченковському полі.