Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

Змусивши батька залишити йому готель, написавши це у заповіт, Ксав’є покінчив із ними, вбивши їх обох, коли вони обнімаючись благали цього не робити. Болонтіз, щоб зекономити кулі, став перед ними прямо так, щоб від одного пострілу, мертвими опинилися обидва його найрідніші людини. Аутан у час пострілу розумів, що його сина не зупинить вже ніщо. Він разом із Лютестою виростили генія та монстра у одному тілі. Поцілувавши жінку востаннє, батько почув лише постріл. Мертві очі Аутана дивились на Ксав’є, який у цей час витирав пістоль. Закопавши батьків у невеликій лісовій зоні, що позаду готелю, Ксав’є став повноправним господарем готелю. Він продовжував наймати персонал, але деяких із жорстокістю убивав. Лише глухий та сліпий кухар міг знати правду, якби таким не зробив би його Болонтіз. Ксав’є лише чекав, коли у керівну посаду міста сяде та людина, якою він зможе маніпулювати, а потім убити її, щоб захопити владу. Через декілька років Констант зайшов у місто, і Болонтізу це випало на руку, але на його шляху була перепона – це Батист і Рокко, з якими нічого він зробити не міг. Ставши, як Константу здавалось, маріонеткою, Ксав’є виконував накази Фрома, аби підібратися до нього все ближче й ближче. Він знав за смертоносність дуету, тому старався не з’являтися перед ними, коли вони були у мерії. У день, коли він убивав Віту – дочку Крістіана, Ксав’є заманив її до себе в готель, де зачинив в одному із номерів. Віта плакала та благала, аби тато її врятував, а у цей момент Болонтіз точив ножа, аби у той вечір, кинути труп доньки Крістіана, весь порізаний, біля його лавки. Єдине чого Ксав’є попередити не міг, це приїзд  Артура Конграйта, який був для нього кісткою у горлі, але убивати він його не хотів. Йому подобалося грати з ним, як із тваринкою, маючи перевагу над ним. Ксав’є зробив клітку із готелю, і планував зробити це із містом.

Повернувшись до готелю, Ксав’є зайшов у середину, де побачив Глорію, яка протирала пил на різноманітних меблях.

-Пане Ксав’є… - офіціантка помітила червоні плями на одязі.

-Так, Глоріє.

-Вибачте, але я хочу звільнитись. Сьогодні я взнала, що переїжджаю.

-Добре-добре. Ех, втрачаємо таких цінних та привабливих працівників.

-Вибачте, Ксав’є…

-Нічого, Глоріє. Ходімо до мене в кабінет, я виплачу вам зарплатню за сьогодні.

-Пане, можна я вас тут зачекаю. – згадувала слова Артура офіціантка

-Ходімо в кабінет, Глоріє. – Ксав’є подивився на ню, ніби гіпнотизуючи, говорив Болонтіз у спокійному тоні.

-Гаразд, пане.

Пройшовши у кабінет, Глорія відчула страх, який обіймав її скрізь. Саме він привів її до тями, після психологічного трюку Ксав’є.

-Глоріє, ти чогось боїшся? – Болонтіз стояв спиною до офіціантки.

-Ні, пане Ксав’є, я лише чекаю на свою зарплатню.

-Добре, Глоріє, добре. – Ксав’є зробив крок. Офіціантка почала значно нервувати.

-Пане, я спішу…

-Розумію, всі ми кудись спішимо. Хвилинку, Глоріє. – Ксав’є робив вигляд ніби щось шукає.

-Я задам тобі питання ще раз: ти чогось боїшся?

Глорія почала ще більше нервувати. Абсолютна тиша була скрізь, лише голос Болонтіза.

-Ні, аж ніяк. – губи Глорії тремтіли.

-Добре. – Ксав’є розвернувся. – тримай свої чесно зароблені гроші. – Болонтіз протягнув їй долар.

-Дякую, пане Ксав’є, і бережи вас Боже. – Глорія встала

-І тебе нехай Бог береже, Глоріє. – усміхнувся Ксав’є.

-Прощавайте.

Як тільки Глорія відчинила двері кабінету, вона відчувала себе у  безпеці. Страх поступово зникав і вона вже уявляла, як буде жити подалі від цього місця. У роздумах, вона не почула, як до неї наблизився Болонтіз. Він схопив її, закрив долонею рота і прошепотів:

-Ти була гарною жінкою, Бог тебе не вберіг.

Секунда – і Ксав’є перерізав горло Глорії. Офіціантка зі сльозами на очах, упала на підлогу. Глорія померла від рук циліндра. Ксав’є лише посміхнувся та пішов. Через декілька хвилин він закопуватиме тіло офіціантки. За ним спостерігали із вікна. Таємничий силует, який так же спостерігав за Конграйтом. Ксав’є знав, що це за людина, але йому було на нього плювати, він представився місцевим, який хотів згадати колись велич готелю «Схилу Гори», на що Болонтіз лише посміявся і йому стало нецікаво. Для таємничого силуету це було прикриття, він лише чекав, коли сюди приїде його поміч. «Слідкую… Ксав’є … Звір… Людина… Жертва… Поміч… Завтра… Він мене побачив…»

4.  19:30. На дворі вже сіло сонце. Скрізь була повна темнота. У цей час Вільденбург перетворювався на Гетінн, де у такий час вчиняв свої жорстокі дійства Гетіннський канібал. Анну Марі, славетну аристократку та неймовірної вроди жінки, знайшли у власному будинку без рук та язика, аби вона не змогла ні розказати, ні написати про все, що бачила. Поруч із нею лежало обезголовлене тіло її батька Азена Філогорського та голова гувернантки, тіло якої знайдене не було.  Канібал – майстер своєї справи і у живих нікого він не залишав, окрім понівеченої Анни. Лише страх та сльози випромінювали очі. Повна каліка, як і фізично, так і духовно, Анна Марі знаходиться зараз у психлікарні Гефімену – лікарні для найбільш важкохворих психів, серед всіх лише дівчина, яка потрапила туди, через каліцтво від іншої персони. Уся решта були психами, як і буйними, так і тихими. Якби Анну Марі Філогорську змогли б віддати у дім скалічених душ, то вона займала там найвищу позицію серед зламаних долей. Лише вона разом із батьком знали Вільяма, знали як він виглядає, знали його мову, манеру поведінки та погляд, а гувернантка просто попала під ніж монстра. Гетіннський канібал не залишив свідків, яким було хоча б про нього щось відомо. Був випадок, коли у Гефіменську психлікарню зайшов чоловік, який наблизився до палати Анни та поглянув на ню через двірне віконце, погляд Марі упав на чоловіка, кричати вона не могла, лише її очі вказували, що перед нею стоїть її кошмар – Вільям. Дівчина упала в припадок із різноманітними конвульсіями тіла. Сказати чи крикнути вона не могла, а лікарі сприйняли це, як оволодівання безумством над її свідомістю, аж ніяк не те, що її найстрашніший кривдник стояв прямо перед нею. У ту ніч у родини Аркасенів зникла дитина, яка пізно поверталася із прогулянки у Гефіменському парку. Батьки просили її остерігатися обезлюднених місць, але 12 – річна Афімелія Аркасен не любила слухати настанови рідних і в ту же ніч натрапила на руки Вільяма, ставши його здобиччю. Об 11 годині ночі ніхто вже на вулиці не блукав, окрім поліції, яка патрулювала місто, але канібалу перешкодою вони не були. Він лише сміявся із їх тупості. Об першій годині ночі безголове тіло дівчинки було викинуте на дорогу, де за півгодини буде знайдене поліцейським. Її голова красувалася, як трофей у будинку Вільяма, сотні, тисячі жертв, тіла яких усі були знайдені безголові, але чи точно усіх? Поліція та уряд вже збились із рахунку із кількості трупів, які були викинуті без голови, але деякі жертви так і знайдені не були. У той час, читаючи газету, Вільям лише сміявся із цього дійства, після чого закурював сигарету та дивився на свою колекцію голів.