Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Всі плани щодо леді Поул зійшли нанівець. Її шлюб (який у тижні, що збігли, здавався таким успішним для обох молодят) пойняли байдужість і мовчанка з її сторони та збентеження й нещастя — з його. І замість того, щоб задавати тон у модному світі, леді Поул відмовлялася йти хоч куди. Її ніхто не провідував, і модний світ незабаром її геть забув.

Слуги на Гарлі-стрит неохоче ходили в кімнату, де вона сиділа, хоча ніхто не міг пояснити чому. Насправді ж, поруч із нею завжди ледве чутно лунав слабкий відгомін подзвону. Прохолодний легіт, здавалося, обвівав її і змушував здригатися будь-кого, хто до неї наближався. Отак вона й сиділа, година за годиною, загорнута в шаль, не рухалася, не говорила, обростаючи кошмарами й тінями.

19

Клуб досвітніх кавалерів

лютий 1808 року

Хай би яким чудернацьким це не здавалося, але ніхто не помітив, що Стівена Блека спіткав той самий недуг, що й її милість. Він також скаржився на постійну втому й те, що йому морозно, а в ті рідкісні миті, коли леді Поул чи Стівен заговорювали, то мовили вони обоє стишено і немовбито з останніх сил.

А може, нічого чудернацького в цьому й не було. Одмінні звички та життя леді та дворецького стирали будь-які подібності їхніх обставин. Дворецький має роботу, яку повинен виконувати. На відміну від леді Поул, Стівену ніхто би не дозволив мовчки дармувати попід вікном, година за годиною. І ті ознаки хвороби леді Поул, у яких решта вбачала гідний недужої людини стан, у Стівена означали просто кепський настрій.

Кухар із Гарлі-стрит, Джон Лонґрідж, був не в гуморі от уже понад тридцять років і тому радо вітав Стівена як новоприбулого до лав таємного братства меланхоліків. Могло навіть скластися враження, ніби його, сердешного, втішало те, що тепер він мав товариша в своїй тузі[110]. Тепер вечорами Стівен бувало сидів, понуривши голову й уткнувшись лицем у долоні, за кухонним столом, а Джон Лонґрідж приходив, сідав навпроти і брався йому співчувати:

— Я так спочуваю вам, сер. Чесне слово. Поганий настрій, містере Блеку, — то найгірша мука, що може спіткати людину. Інколи мені здається, неначебто цілий Лондон — усього лишень вистигла горохова каша, такий же зелений і густий. Я дивлюся на ці горохвяно-кашові обличчя й горохвяно-кашові руки, на людей, що ходять горохвяно-кашовими вулицями. Леле! Як же мені тоді кепсько! Навіть сонечко на небі холодне, й сіре, і схоже на кашу, не здатне мене обігріти. Вас часто проймає холод, сер? — І Джон Лонґрідж з цими словами бувало клав долоню на руку Стівенову. — Ах, містере Блеку, — продовжував він, — та ви ж холодний, як мрець!

Стівен почувався якимсь сомнамбулою. Більше це називати життям не годилось. Яке ж життя може бути в сновиди? Йому ніби снився будинок на Гарлі-стрит та інші слуги. Снилася робота, і друзі, і місис Бренді. Інколи він бачив у снах і геть дивні речі — такі, що не мають бути, як він добре знав десь дуже глибоко в душі (де дуже тісно й холодно). Інколи він ніби крокував коридорами чи сходами в будинку на Гарлі-стрит, минаючи інші коридори й сходи, що тікали кудись удалечінь і водночас належали якомусь іншому місцю. Будинок на Гарлі-стрит ніби випадково потрапив усередину значно більшої старожитньої споруди, де коридори під кам’яними склепіннями повні пилу й тіней. Сходи й підлоги там настільки вичовгані й нерівні, що більше скидаються на дикий камінь, ніж на архітектурне творіння. Та найчуднішим в цім розмаїтті примарних зал було те, що всі вони Стівенові здавались знайомі. Хтозна-чому, хтозна-як, та він часто ловив себе на думці: «Так-с, онде за поворотом зараз буде Східна Зброярня» або ж «Оті сходи ведуть до Вежі Патрача».

Коли б він не забачив ці коридори або ж лише відчував їхню присутність, навіть не бачачи на власні очі, він трішки жвавішав, неначе згадував себе колишнього. Невідомо, яка його частина — душа? чи серце? — лежала в цій зимній сплячці, але в таку мить вона ледь-ледь одтавала, і в тілі його знову бриніли думки, цікавість і якісь почуття. Більше ж Стівена нічого не зворушувало; ніщо його не вдовольняло. Всуціль навколо тіні, порожнеча, відлуння, курява і пил.

Інколи невгамовний дух гнав його в тривалі самітні прогулянки по темних та зимних вулицях у Мейфері та Піккаділлі. І ось одного разу, пізнього вечора наприкінці лютого, він опинився біля кав’ярні м-ра Вортона на Оксфорд-стрит[111]. Стівен добре знав це місце. Тут на другому поверсі гуртувалися «Досвітні кавалери»[112], чоловічий клуб для добірних слуг із добірних лондонських домів. Поміж його визначних завсідників були, наприклад, камердинер лорда Каслрея, кучер герцога Портленда, ну, і звісно же — сам Стівен. «Досвітні кавалери» збиралися що третього вівторка кожного місяця і розважалися так само, як і джентльмени в будь-якому лондонському клубі: випивали, їли, грали в азартні ігри, обговорювали політику та пліткували про своїх полюбовниць. Іншими вечорами нічим не зайняті «Досвітні кавалери» мали звичку стікатися до кімнати на другому поверсі кав’ярні м-ра Вортона й відпочивати поміж учасників товариства. Стівен зайшов у будинок і піднявся сходами на другий поверх.

Тутешні квартири нагадували інтер’єром будь-який подібний заклад у місті. В повітрі висів тютюновий дим — звичайна ознака зібрань чоловічої частини суспільства. Стіни були обшиті панелями з темного дерева. Перегородки з тієї самої деревини розділяли кімнату на кабінети, щоб завсідники могли всамітнюватись у своїм маленькім дерев’янім світі. Гола підлога тішила щодень свіжою тирсою. На столах лежали білі скатертини, каганці стояли начищені й мали охайно підрізані ґноти. Стівен примостився в один із таких кабінетів, замовив чарку портвейну й понуро втупився перед себе.

Коли проз Стівена бувало проходив хтось із «Досвітніх кавалерів», то зупинявся й заговорював до нього, на що дворецький зазвичай махав рукою, нещиро вітаючи мимохідця. Та сьогодні він не переймався навіть цим. Так сталося — о! — два чи три рази, аж раптом Стівен зачув чийсь виразний шепіт:

— Усе правильно! Нічого вдостоювати їх уваги! Бо коли сказано всі слова і зроблено всі справи, ким вони залишаються, як не челяддю й чорноробами? Зате в мить, як ти піднесешся на своє законне місце, на вершечок самої шляхетності й величі, буде вкрай утішно згадувати про відкинуту їхню дружбу!

Це був лиш шепіт,