Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Це все здавалося настільки несосвітенним, що Стівен аж виринув зі своєї летаргії. Пожвавившись од цікавості, хто з ним говорив, він озирнувся навсібіч, але нікого не спостеріг. Зазирнувши за переділку, він побачив у кабінці поруч одну персону прикметної зовнішності. Сусід почувався немов риба у воді. Руки він розкинув поверх перегородок обабіч, а ноги в чоботях закинув на стіл. Мав він кілька чудних рис, з яких найбільш вражало його сріблясте волосся, яскраве, м’яке та блискуче, немов будяковий пух. Чоловік підморгнув Стівену. Потім піднявся і підсів до нього в кабінку.

— Крім того, я би сказав, — конфіденційно звірився джентльмен Стівенові, — що це місто не зберегло й сотої частки своєї колишньої краси! Я повернувся, і воно мене страшенно розчарувало. Колись кинути погляд на Лондон означало побачити ліс шпилів і веж. Різнобарвні прапори і стяги з усіх-усюд сліпили очі! Раніше, куди б ти не глянув, неодмінно побачив би кам’яні рельєфи, тендітні, немов всохлі пальці, й химерні, наче бистра вода! Будинки прикрашали камінні дракони, грифони й леви на знак мудрості, мужності й лютості їхніх мешканців, а в садах при тих будинках жили справжні дракони, грифони й леви в міцних клітках. Їхні рики, добре чутні на вулиці, полохали слабкодухих. У кожній церкві лежали мощі якогось благословенного святого й щогодини творили дива, чим уволювали публіку. І кожен такий святий лежав у домовині зі слонової кістки, що ховалась в усіяній самоцвітами раці, яку встановлено було в дивовижній, срібній із золотом, усипальниці, що горіла денно й нощно сяйвом тисячі воскових свічок! Щодень у місті була якась прекрасна хода на честь котрогось із цих святих, а слава Лондона ширилася по світах! Звісно ж, у ті дні лондонці радо зверталися до мене по пораду, як збудувати храм, як облаштувати сад, як оздобити будинок. І коли вони прохали чемно, як і годиться, я зазвичай давав їм добру раду. Авжеж! Коли Лондон завдячував своїм виглядом мені, то й був красивий, шляхетний, незрівнянний. Зате зараз…

Джентльмен красномовно махнув рукою, неначебто згріб Лондон жужмом у кулак і викинув геть.

— Але ж і дурнувато ти виглядаєш, коли так на мене дивишся! Я завдав собі велетенського клопоту з цим візитом, а ти сидиш тут такий сумний і мовчазний, роззявивши із подиву рота! Смію погодитися, побачити мене тут — гідне подиву, але ж це ще не привід забуватися про манери. Безперечно, — поблажливо визнав чоловік, — англійці часто чудуються моїй появі (власне, що може бути природнішим!), та ж ми з тобою добряче подружилися, і мені здається, я заслуговував на тепліший прийом!

— Ми з вами знайомі, сер? — приголомшено запитав Стівен. — Безсумнівно, я бачив вас у снах. Мені снився велетенський маєток із нескінченними пильними коридорами. Ми там були з вами разом!

— «Ми з вами знайомі, сер?» — перекривив його джентльмен із будяковим волоссям. — Що?! Що ти верзеш?! Хіба ми з тобою не вчащали на одні й ті самі бали й учти? Щоночі? Тиждень за тижнем?

— Хіба що в снах…

— Ото не думав я не гадав, що ти настільки тугодум! — викрикнув джентльмен. — Покинь-Надію — це не сон! Це найдавніше й найпрекрасніше з усіх моїх володінь — численних, зауваж! — і воно настільки ж реальне, як і Карлтон-Гаус[113]. Та набагато реальніше від нього! Я чимало знаю про майбутнє, і можеш мені повірити, за двадцять років його зрівняють із землею[114], саме місто Лондон заледве протягне — е-е! — якісь дві тисячі років, а Покинь-Надію ще постоїть, поки не почнеться нова епоха світу!

Він до смішного зрадів цій думці; взагалі ж, маю зауважити, нескінченне самовихваляння здавалося найбільш природним для нього станом.

— Ні, це не сон! Просто на тобі закляття, яке щоночі переносить тебе в мою Покинь-Надію, де ми веселимося на учтах разом з іншими фейрі!

Стівен нічого не розумів, тільки глипав очима на джентльмена. Аж раптом пригадав, що мусить говорити або його знову обвинуватять у засмученості та поганому вихованні, тому зібрався з думками й, затинаючись, проказав:

— І… і це закляття на мене наклали ви, сер?

— Ну, а хто ж іще?!

Із того, як це промовив джентльмен із будяковим волоссям, виходило, що він вважає своє закляття найвищою честю, яка випала Стівенові. А тому дворецький ґречно за все подякував:

— …хоча, — продовжив він, — чесно кажучи, сер, навіть не уявляю, чим заслужив на вашу доброту. Адже я певен, нічого такого я не зробив.

— О! — в захваті скинув руки джентльмен. — Ось вони й повернулися, твої чудові манери, Стівене Блеку! Ти міг би навчити пихатого англійця одній-двом премудростям, як виявляти свою повагу людям благородного стану. Прийде час, і твої манери ощасливлять тебе!

— А ті золоті гінеї в касі місис Бренді, — здогадався Стівен, — теж належали вам, сер?

— О! Ти тільки-но про це здогадався? А ти звернув увагу, як премудро я все обставив?! Я загадав, як ти мені розказував, що вдень і вночі тебе оточують вороги, які бажають тобі зла, тому й обдарував грошима твою подругу. Відтак коли ви одружитесь, вони стануть твоїми.

— Як же… — Стівен не договорив. І без того було ясно, що джентльмен знає про його життя все й відчуває за собою право втручатися в нього де і як тільки йому заманеться. — Боюся, сер, ви помилилися щодо моїх ворогів. У мене їх немає.

— Любий мій Стівене! — неабияк розвеселившись, викрикнув джентльмен. — Звісно же, в тебе є вороги! І головний поміж них — твій хазяїн, чоловік леді Поул! Він змушує тебе прислужувати і корить тебе своїй волі щодень і щоніч. Він дає тобі завдання, що аж ніяк не пасують ні твоїй красі, ні твоїй шляхетності. Навіщо же йому вдаватися до цього?

— Мабуть, тому що… — почав був Стівен.

— Саме так! — тріумфально перебив його джентльмен. — Тому що в усій довершеності свого лиходійства він закував тебе в кайдани й узяв у полон, щоб самому тріумфувати, танцювати й заходитися лихим сміхом од самого погляду на твою скруту!

Стівен розкрив був рота, щоб заперечити, мовляв, сер Волтер Поул не робив ніколи нічого подібного, мовляв, він завжди ставився до нього з добротою та приязню, мовляв, ще в своїй юності сер Волтер