Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Через вікно автівки Сандра Веґа помічала їхні стривожені погляди: люди злякано завмирали на місці, паралізовані виттям сирен і власним страхом. Батьки, які штовхали поперед себе візки з дітьми, туристи, що вибрали саме цей не найсприятливіший момент для візиту до Вічного міста й тепер пам’ятатимуть його протягом усього життя, жінки і чоловіки, старі і молоді. Усі охоплені однаковим почуттям: однаковим нестримним острахом.

Сандра сиділа поруч із Моро на задньому сидінні другої з голови процесії автівки. Віцеквестор запропонував їй поїхати з ним, однак ще не проронив ані слова. Сидів, занурений у власні думки, однак по тому, як він раз-по-раз поглядав у дзеркальце заднього виду на фургони телевізійників з параболами на даху, що ніби зголоднілі хижаки рвонули в погоню за гарячими новинами, відчувалося, що він теж напружений.

Сандра намагалася вгадати думки віцеквестора Моро. Напевно, він роздумував, з яким результатом цього разу вийде із сутички поліція. Адже досі вони програвали, попри те що ніхто не висловлював цього вголос. А тому нічого дивного, що зараз суперполіціянт окрім решти нагальних проблем повинен дбати ще й про те, щоб у нього не забрали цю справу просто з-під носа. Адже йшлося про занадто великий куш, щоб на нього хтось іще не зазіхав. Наприклад, ОГОП — Оперативна група особливого призначення карабінерів, що займалася злочинами, скоєними з особливою жорстокістю, і тепер аж не тямилася від нетерпіння, щоб забрати справу собі.

Поки довга колона машин щільною вервечкою рухалася трасою 217 провінційного значення, на місто опускався антициклон. Він ніс із собою крижане повітря й низькі загрозливі хмари, що насувалися, як похмура армада, над їхніми головами, від якої сонце хутенько ховалося на заході, схиляючись до небокраю.

Час, який спливав так хутко, грав їм не на руку.

Насправді Албанські пагорби становили собою кратер давно потухлого вулкана, що обвалився всередину себе тисячі років тому. Численні другорядні картери згладилися або ж перетворилися на маленькі озерця з прісною водою. Навколо них височіли пологі пагорби, вкриті густою рослинністю.

Місцевість давно залюднили, виникло чимало населених пунктів. Леопольдо Стріні, технік з ЛТА, не зміг якось точніше окреслити зону, з якої надіслали повідомлення. Ішлося про коло з діаметром у три кілометри, контролювати який було важко.

Хвилин двадцять по тому вони опинилися поза містом. Машини, що їхали в голові колони, зупинилися на узбіччі лісу, а броньований транспорт, який перевозив людей з груп особливого призначення, розосередився неподалік, щоб утворити лінію фронту.

— Добре, починаймо пошук, — наказав Моро по рації.

Із фургонів висипали поліціянти в повному спорядженні, озброєні автоматами й куленепробивними жилетами. Вишикувалися в єдину шеренгу вздовж узлісся. Потім за сигналом одночасно рушили вперед і зникли поміж деревами.

Моро влаштувався на ближньому пагорбі з рацією в руках і став чекати. Сандра поглядала на нього, намагаючись уявити собі, що має відчувати чоловік, готовий до будь-яких несподіванок. Метрів за сто позаду від них товклися тележурналісти, яких агенти тримали на відстані, однак ті вже почали встановлювати телекамери для прямого включення.

З настанням сутінків заходилися витягувати прожектори на триногах. Прожектори живилися від генераторів і були встановлені на відстані десятка метрів один від одного вздовж довгого периметра. Тільки-но згаснув останній промінь сонця, комісар Креспі наказав їх увімкнути. Гучно заклацали десятки вмикачів, і луна від них прокотилися всією долиною, біло-сліпуче світло зіткнулося з темним бар’єром лісової рослинності.

Тим часом гелікоптери прочісували ліс метр за метром згори своїми потужними прожекторами, щоб забезпечити озброєному персоналу на землі бодай якусь видимість.

Минуло десь із пів години, протягом яких нічого не відбувалося. Ніхто не сподівався отримати результати так швидко, однак це сталося.

З передатчика Моро пролунав чийсь голос:

— Синьйоре, ми знайшли мобільний агентки Рімонті. Напевно, буде краще, якщо ви особисто поглянете.

Світло з гвинтокрилів проникало через крони дерев тонесенькими, мерехтливими променями, що надавало лісові казковості. Сандра ішла слідом за Моро та комісаром Креспі. У супроводі інших агентів вони повільно рухалися через густу рослинність.

Щоразу, коли над ними пролітав гелікоптер, торохтіння лопастей заглушало їхні кроки, щоб за мить розлягтися луною, від чого Сандрі здавалося, ніби вона перебуває не в цьому загадковому лісі, а в якомусь великому химерному соборі.

Метрів за двісті попереду хтось невидимий кілька разів підняв і опустив ліхтарик, щоб підказати їм, у якому напрямку рухатися.

Коли вони нарешті прийшли на місце, там на них чекала група осіб із ЦОС. Вони стояли, обступивши свого командира.

— Де він? — запитав Моро.

— Отам. — Чоловік показав на ділянку на землі й відразу освітив її ліхтариком.

Там справді лежав брудний від землі мобільний.

Віцеквестор присів, щоб краще роздивитися, і тим часом вийняв з кишені гумову рукавичку, яку потім надів на правицю.

— Присвітіть.

Йому негайно присвітили ще кількома ліхтариками.

Ішлося про смартфон з темно-синім ковером, на якому був зображений герб Державної поліції. Моро його відразу впізнав, бо такі ковери пропонував сайт для службовців поліції, де можна було замовити одяг, кепки та різні гаджети. Однак агентам ті ковери видавали безкоштовно, щоб персонал не носив із собою занадто яскравих предметів, які контрастували б із формою. Єдиною недоречною деталлю в цьому разі було навісне сердечко, що було причеплено в кутку.

Те сердечко блимало, ніби билося.

— Отак ми його й знайшли, — сказав агент із ЦОС. — Помітили, як щось мерехтить. Можливо, вказує на те, що батарея майже розрядилася.

— Можливо, — задумливо повторив Моро, надалі не відводячи очей від мобільного.

Потім підхопив його одним пальцем, намагаючись перевернути екраном догори. Окрім земляного бруду на телефоні були ще й сліди крові.

«Кров Пії Рімонті», — подумала Сандра.

— Викличте експертів, щоб зняли відбитки пальців, і прошерстіть усю зону.

Коли агент ЦОС зв’язався з Моро по рації, він звернувся до нього з такими словами: «Напевно, буде краще, якщо ви особисто поглянете».

Саме в цьому й полягала проблема. Від перших хвилин усі сподівалися знайти в цьому місці щось особливе. Проте окрім телефона тут нічого не було.

Навіщо вбивця привів їх сюди?

Не підводячись, Моро поглянув спершу на Сандру, потім — на Креспі.

— Добре, викличте кінологів, нехай привезуть собак.

Шість агентів з групи кінологів разом з такою самою кількістю собак-шукачів породи бладхаунд прочісували зону, центром якої було місце, де знайшли телефон.

Операцію здійснювали повільно через крижаний вітер; гончі пси рухалися попереду зигзагами, агенти — слідом.

Бладхаундів, що в дослівному перекладі означає