Читати книгу - "Італійські черевики"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це моя донька, — сказав я. — Хіба я не розповідав, що в мене є донька? Я впевнений, що розказував. Ми сиділи тоді на лавці. У тебе боліло вухо. Це було восени. Я розповідав, що маю дорослу доньку. Ти забув?
Звісно ж, Янсон гадки не мав, про що я говорив. Але він не наважився перечити. Він не хотів ризикувати, щоб не втратити свого завжди готового на допомогу лікаря.
Луїз повернулась із кошиком випічки. Здавалося, що Янсон та моя донька зразу знайшли спільну мову. Доведеться пояснити Луїз, що вона може робити будь-що у своєму трейлері, проте коли йдеться про мій острів, то встановлювати правила на ньому можу лише я. Одне з цих правил — ніколи не запрошувати Янсона на каву до моєї кухні.
Янсон потягнув за собою пароплав і зник за мисом. Я не питав Луїз, скільки вона йому заплатила. Ми вирішили прогулятись по острову, бо Гаррієт усе ще спала. Я показав їй місце, де поховав свого собаку. Тоді ми перелізли через скелі, прямуючи на південь, і попростували вздовж берега.
На якусь мить мені все ж здалось, наче в мене з’явилась маленька дитина. Луїз розпитувала про все: рослини, водорості, острови в тумані та невидимих їй риб у морських глибинах. Я, можливо, міг відповісти хіба на половину її запитань. Але їй це було байдуже — головне, що я її слухав.
На північному мисі було декілька каменів, яким льодовик надав форми тронів. Ми сіли в них.
— Чия це була ідея? — запитав я.
— Гадаю, нам обом це спало на думку водночас. Настав час відвідати тебе й зібрати сім’ю, доки ще не пізно.
— А що про це думають твої друзі в лісі?
— Вони знають, що колись я повернусь.
— Навіщо тобі тягнути за собою трейлер?
— Це моя мушля. Я ніколи її не покидаю.
Вона розповіла про Гаррієт. До Стокгольма її відвіз один із боксерів, чоловік на ім’я Стюре, що заробляв на життя, копаючи криниці.
Тоді Гаррієт раптово погіршало. Луїз поїхала в Стокгольм, щоб доглядати за нею, бо мати не хотіла лягати в хоспіс. Луїз виборола право давати Гаррієт необхідні знеболювальні. Залишався лише паліативний догляд. Більше жодних спроб зупинити поширення раку. Розпочався зворотний відлік. Луїз весь час підтримувала зв’язок із лікарнею у Стокгольмі.
Ми сиділи в кам’яних тронах і дивились на море.
— Їй залишилось не більше місяця, — сказала Луїз. — Уже тепер вона приймає великі.дози знеболювального. Вона помре тут. Тож тобі слід бути готовим до цього. Ти лікар, принаймні колись ти ним був. Ти більше звиклий до смерті, ніж я. І все ж я вже встигла зрозуміти, що всі ми самотні, коли стикаємося зі смертю. Але ми будемо поруч із нею і допомагатимемо.
— Їй дуже боляче?
— Інколи вона кричить.
Ми рушили вздовж берега. Вийшовши на мис, ми побачили просторінь відкритого моря й знову зупинились. Колись дідусь поставив там лавку, зроблену з каркаса старої молотарки і декількох грубіших дубових дощок. Коли вони з бабусею сварились, що було дуже рідко, він ішов туди й сидів на лавці, аж доки вона його забирала, повідомляючи, що вечеря готова. Тоді лють минала. Я видряпав на лавці своє ім’я, коли мені було сім років. Дідусеві це явно не сподобалось, але він жодним словом не обмовився про це.
На вкритій брижами морській поверхні погойдувались гаги, турпани й декілька крехів.
— Недалеко звідси глибока ущелина, — сказав я. — Взагалі глибина дна тут не перевищує п’ятнадцяти-двадцяти метрів. І раптом ущелина на п’ятдесят шість метрів. Дитиною я вимірював глибину дубовою палицею й завжди мріяв, щоби там була безодня. Сюди приїжджали геологи, щоб пояснити її походження. Наскільки мені відомо, їм не вдалось дати вичерпну відповідь. І це мені подобається. Я не вірю у світ без загадок.
— А я вірю у світ, де чинять опір, — сказала Луїз.
— Ти маєш на увазі ті французькі печери?
— І їх теж, окрім усього іншого.
— Ти пишеш листи?
— Останні адресовані Тоні Блеру та президентові Шіраку.
— Вони відповіли?
— Звичайно ж, ні. Але я готуюсь до інших дій.
— Яких?
Вона похитала головою і не схотіла відповідати.
Ми продовжили нашу прогулянку й зупинились біля повітки для човнів. Сонце освітлювало підвітряну стіну.
— Ти виконав одну з обіцянок, даних Гаррієт, — сказала Луїз. — Але в неї є ще одне побажання.
— Я більше не поїду до озера.
— Їй потрібно дещо тут. Літнє свято.
— Що це значить?
Луїз роздратувалась.
— Хіба вислів «літнє свято» не говорить за себе? Свято влітку.
— Я не маю звички влаштовувати на острові святкування. Ані влітку, ані взимку.
— Тоді саме час організувати свято. Гаррієт хоче провести гарний літній вечір надворі в приємному товаристві та за вишуканим столом. А після цього повернутись до ліжка і якомога швидше померти.
— Це ми, звісно ж, можемо організувати. Ти, я і вона. Ми поставимо стіл на газоні перед кущами смородини.
— Гаррієт хоче, щоб ти запросив гостей. Їй потрібне товариство.
— Кого ж мені запросити?
— Це ж ти тут живеш. Запроси своїх друзів. Їх може бути небагато.
Луїз пішла до будинку. Вона не чекала моєї відповідь Я зрозумів, що змушений зорганізувати те свято. Я міг би запросити Янсона, Ганса Люндмана і його дружину Роману, що працює у м’ясному відділі великого супермаркету в містечку.
Я влаштую для Гаррієт її останню таємну вечерю на цьому острові. Це найменше зі всього, що я міг для неї зробити.
4
Дощі не припинялись майже до самого свята літнього сонцестояння. Ми піклувались про Гаррієт, — її стан погіршився. Спершу Луїз ночувала в трейлері. Проте після того, як Гаррієт дві ночі поспіль кричала від болю, вона перебралась у кухню. Я запропонував замінити її, адже теж міг давати Гаррієт таблетки чи робити уколи, але Луїз хотіла залишити цю відповідальність за собою. Вона клала на підлогу матрац, а зранку ховала його в передпокої. Вона казала, що кицька взяла собі за звичку спати у неї в ногах.
Більшу частину часу Гаррієт проводила в сні, близькому до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Італійські черевики», після закриття браузера.