Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

Вона схопилася від Петра і вискочила в ліс. Було ще темно, та вона не зважала, було їй холодно, та й холоду не відчувала. Марійка бігла до урочища, де росла змій-трава.

А коли повернулася, то побачила, що на неї дивиться пан Адамек. Вона глянула туди, куди вказував поглядом поляк, і захиталася від болю та страху: Петро лежав, вишкіривши зуби і, здавалося, не дихав! Вона кинулася до нього, розсипаючи по долівці змій-траву, упала біля нього і, ридаючи, почула, що він ще дихає. Вона чула, як важко, глухо, з зусиллям стукало його серце.

Пан Адамек подивився на Марійку та Петра, а далі заплющив очі, бо отямився він тільки на кілька митей, і то тоді, як почув, що в хаті стало страшно тихо — так тихо буває лише тоді, коли спиняється чийсь подих і замовкає серце… У пана Адамка заплющилися очі, і він знову почав марити…

Марійка вдалася у свою прабабу, яку на селі поважали й трохи побоювалися, бо здавалося людям, що знається вона з нечистою силою. Та коли траплялася біда, коли хтось так захворював, що вже, як кажуть, тільки попа клич, — тоді кликали не попа, а Марійчину прабабу. І так виходило, що вона тільки було дасть якогось зілля, і людина піднімається на ноги, і живе, і працює, і радіє світові.

Від прабаби Марійка перейняла те все. Нікому зла не робила. Бігла зціляти кожного, хто занедужає, бо зналася і на травах, і на зіллі, і на дивних, незрозумілих словах-казаннях. Тільки графа Лозовицького Болеслава лікувати не схотіла, коли в того після якогось переїдання заболів живіт. Болеслав Лозовицький залишився жити, хоч цілий тиждень верещав у своєму замкові, мов порося. Та коли одужав, почав переслідувати сім’ю Ціпурин; через те Марійка з Яремком торік і поїхали до діда Никодима аж на Дністер, та й там не зазнали щастя.

…Петро зараз бореться зі смертю, а смерть не відступає, чигає за плечима… І Йон загинув, і пан Адамек лежить, мов колода, та й Клюсикові руку прострелило. Але з Тимошем нічого не станеться, бо він, як та кицька: що не скоїться, все ’дно загоїться!

Петро пережив цю ніч, четверту ніч після поранення отруєною стрілою, і тепер Марійка варила йому напій із змій-трави, і було в неї переконання, що він таки житиме. Марійка ще з дитинства навчилася розрізняти, де трава добра, а де недобра, вона мовби чула шепіт кожної травинки: «Бери мене, я допоможу». Чи: «Не бери мене, я зла трава для тебе, зірви мене не зараз, а тоді, коли все зло в мені засне…» От і зараз їй і ліс, і сама змій-трава мовби прошепотіли: «Бери мене, я врятую твого судженого!»

Судженого! Та чи думала Марійка про те, що оцей ведмідькуватий чоловік не першої молодості може стати її судженим? Та й некрасивий він, цей бурлака, який у маренні все щось вигукував незрозумілою мовою — чи то по-турецьки, чи по-італійськи, чи ще по-якомусь. Тільки хіба на красу зважають, коли люблять?

Марійка варила напій із змій-трави, а сама все вслухалася навіть на відстані, як він дихає. Дихав він важко, певне, і серце билося тихо, тому Марійка не могла вискочити з хатини в село, щоб принести панові Адамку оковитої — той би, вихиливши дві-три пляшки, заснув знову, а рани ж уві сні гояться втричі швидше. Але вона боялася: якщо вискочить, у Петра спиниться серце, — і тоді вже ніщо не допоможе.

А Петрові на грані життя і смерті все виділася дальня дорога через степи й гори. Ця дорога вела з України в Туреччину, а з Туреччини в Чорногорію, а звідти в італійську землю, а далі — у Францію, де він учився, та не став ученим, бо не до того було, коли рідний край спливав у сльозах, а став Авдитором — таємним агентом козаків, який мусив узнавати всі таємниці ворога.

Зараз Петрові виділося, як він, ще юний, блукав по світах і приходив до думки, що треба віддати життя боротьбі з Османською імперією, яка хоче поневолити весь світ. Уперше така думка прийшла йому в голову, коли він навчався у яничарській школі. Він утік звідти й приєднався до повстанців Каландара, цього шаленого дервіша, який мріяв знищити все золото на землі, бо від нього, мовляв, усі біди людські. «Гяур?» — запитав Каландар-оглу, поглянувши Петрові в очі, і той ствердно, по-гяурському, кивнув головою, а не зателіпав нею в різні боки, як це роблять і чорногорці, й болгари. «Я тобі податок за це платитиму, тільки візьми до себе, — попросив тоді Петро. — Дивись, у тебе навіть цигани є, а в них же не віра, а тільки піввіри». Зареготав дервіш Каландар-оглу, повстанський доводця: «Не братиму я з тебе харадж[78], я не султанський чауш! Іди до нас, гяуре; якщо ти серцем добрий, то ти наш, а якщо в серці твоєму погань, то, навіть імамом будучи, ти — поганець, гірший за всіх гяурів!» Усю Анатолію обійшов разом з повстанцями Петро… А коли султанове військо придушило повстання Каландара-оглу, то Петро втік разом з дервішем до Персії, а звідти довго добирався до Чорногорії, де стрівся з сестрою Устею, а потім і з Олександром-Ях’єю…

Привиділося Петрові, ніби минули віки, в Сугаках народилося багато-багато нового люду, і весь той люд зовсім забув про те, що коїлося на цій землі: і про ріки крові, що тут лилися, і про одрубані голови й руки, і про десятки тисяч загнаних у неволю, проданих на базарах людей. І про отого Никодима, якому відрубали голову під яблунею, і про іншого Никодима, що мусив стати зрадником, аби вирятувати своїх онуків, і про того Тодора Трагіру в Сугаках, і про Балабая, яким за їхні дивні руки була однакова плата… О ні, цього не забути, цього не можна забувати й через сторіччя!

Петро відчув, як якась сила піднімає його важенну голову, і вперше за півтори доби розплющив очі. Спершу нічого не побачив, а далі — тільки дві чорно-зелені цятки на сірому тлі. Він ніяк не міг зрозуміти, що це дивиться на нього Марійка.

І тільки чув, як йому до вуст прикладають шершавий корець з якимось запахущим зіллям, від якого наморочиться в голові. Петро спробував ковтнути цієї гіркущої теплої води, ковтати не хотілося, все тіло йому зсудомило, і він знову поринув у марення, та крізь хвилі цього марення бачив дві