Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

Розділ третій, у якому дивовижно перехрещуються людські долі

Мабуть, Петрові недаремно привиділися Сугаки і чорноока Галя… Бо саме того дня згадався і їй отой чудний дядько, який пив у неї воду. Він так на неї тоді пильно дивився… Напевне, глибоко нещаслива людина. Немовби рана якась пекла його серце й тіло. Приїхати додому через тридцять літ і нікогісінького рідного чи бодай знайомого не зустріти…

Галя йшла битим шляхом. Власне, колись тут був битий шлях, а зараз він густо поріс травою, бо давно вже ним ніхто не їздив, а тільки зрідка проходив який подорожній, чи проїздив вершник. Ледь-ледь накрапав ще теплий, але вже дрібний передосінній дощик. Прискорила крок — біля старого-престарого береста у степу чекає на неї менший братик Олелько, який разом з дідом пасе худобу.

У горщику бовтається борщ, смачно пахне.

Берест стоїть-бовваніє посеред степу. Скільки живуть сугачани, стільки й знають його. Старий як світ.

Берест стоїть-бовваніє, а кроків отак за тисячу од нього — кам’яна могила. Скрипчина могила — так кажуть на селі. Щодня туди безрукий каміння носить… Кажуть, що ото він за тридцять літ стільки наносив. А якийсь чоловік з сусіднього села їхав возом і побачив ту могилу. Взяв та й наклав повен віз того каміння — хату мурувати надумав, — аж тут налетіла гроза, громом ударило з неба, налякало коней, та й понесли вони його з возом і камінням по ярках-вибалках. Убило дядька тим камінням, тільки перелякані коні примчали вночі на дядькове дворище, та й попадали бездиханні; вискочила жінка та як закричить: повен віз людських черепів скалиться зубами на неї!.. Аж удень побачили люди, що то — біле каміння із Скрипчиної могили, а під тим камінням, лежить на возі вбитий отой чоловік, що надумав з нього мурувати нову хату…

Під берестом чомусь не видно нікого. Може, Олелько з дідом погнали худобу в балку?

На білій кам’яній могилі з’явилася людська постать. Ця постать махала короткими руками, підскакувала, мов у якомусь танку.

«Бідний, нещасний», — подумалося Галі, і знову згадався отой дивний дядько, який пив у неї воду. Він дивився на неї сумними очима і розповідав про чоловіка, котрий був чудовим богомазом, а став безруким дурником. О світку мій!

Той, що танцював на білій могилі, раптом зник. Але ні, він вигулькнув з-за кущика й біжить назустріч.

Злегенька подув вітерець — і Галя почула якусь дивну мелодію. Й одразу збагнула: то співає-виграває схована під білим камінням скрипка діда Савки.

— Г-г-и-и! — почулося здаля. Дівчина з досадою відмахнулася рукою на крик безрукого чоловіка, вслухаючись у незбагненно-чарівну музику, що долинала з білої могили.

— Г-г-и-и! — не вгавав безрукий.

І Галя мимоволі поглянула туди, куди показував своїми обрубками чоловік. З балки виїздили якісь вершники, йшли якісь люди пішаницею. Хто б то міг бути?

Її серце тривожно затіпалося.

— А-а-а-а! — волав безрукий богомаз, страшно роззявивши беззубого рота й біжучи назустріч Галі.

Галя не могла зрушити з місця, дивилася посірілими очима на степ, на чоловіка, який біг до неї й несамовито кричав, на вершників, що летіли просто на неї.

Безрукий богомаз повернувся до дівчини спиною й підняв над головою обрубки рук.

— А-а-а-а! — заволав він, махаючи своїми страшними цурпалками, аж вершники зупинилися, їхні коні затупцяли на місці, вибиваючи з-під копит сиву пилюку.

Галя мов заклякла. Вона не могла зрушити з місця, гейби хто зв’язав їй ноги. Передній вершник — молодий, красивий, блакитноокий, з синьою, схожою на родимку плямою над правою бровою — скочив з коня й підбіг до Галі…

Галя кричала, пручалася, виривалася з цупких, твердих, мов залізо, рук турка, але ніщо не допомагало.

Лежав на землі зомлілий від удару кабзою шаблі по голові Тодор Трагіра. На нього ніхто не дивився — дивилися на дівчину, яку ода-баші Селім, тримаючи на руках, ніс до свого коня.

Це була та сама яничарська орта, з якою стрівся позавчора сеньйор Гаспареоне. Орта не захотіла ганятися за якимись там козаками, навіщо їй вони? Інша річ — наловити полонянок, відібрати найкращих на продаж. І голови будуть цілі, і в калитках буде не порожньо. А джасус в одязі фаранга нехай вирішує свої справи, як хоче!

Тут ось у Селіма інший клопіт: як угамувати оцю красиву, але ж до біса й вередливу гяурку! Одбивається, дряпається, кусається, кричить, мов навіжена.

Дурна ж ти, дурна! З твоєю красою — і плакати. Та за кого б ти заміж вийшла в своєму селі? За недоумка, як отой безрукий, якого жалко було навіть рубати? А будеш в Османії, поталанити може — й султаншею станеш.

Галя відбивалася, плювалася в обличчя блакитноокому туркові, але він був дужий і невблаганний.

Йому на допомогу прибігло ще кілька яничарів. Вони зв’язали, оповили-перетягнули мотузками геть усе її тіло.

Турок сів на коня. Дівчина відчула, як яничари піднімають її. І от вона вже в руках блакитноокого. Турок був би красивий, якби не був турком. Він навіть чимось скидався на того чоловіка, про якого Галя згадала сьогодні, — Петра Скрипника. Тільки цей був без бороди, з тоненькими підфарбованими вусами і з синьою плямкою над правою бровою.

Вона подивилася туркові просто в вічі й крикнула:

— Пусти мене, кьопек!

Турок не розсердився, а засміявся.

Вона ухитрилася навіть плюнути йому в оті безсоромні блакитні очі, в оті чужі, ворожі, турецькі очі, а він закрив їй рота важкою, шорсткою долонею.

Дівчина щосили хапнула зубами за цю ненависну долоню, відчула в роті присмак ненависної басурманської крові, а ще за мить рот їй було запхано якоюсь ганчіркою.

Вона почала задихатися. Але терпіла… «Добре, добре, я задихнуся зараз, я вмру, але вашою не буду, не буду, не буду!»

Турок вийняв кляп з її рота. Галю так занудило, що вона закашлялася, здригаючись всім тілом, з очей бризнули сльози, все обличчя горіло, мов обжалене кропивою. Турок дивився на неї люто й стурбовано. З руки його текла кров.

Він перевернув її обличчям донизу. І знову дорога заскакала перед її очима.

Останнє, що вона побачила, — ліс кінських ніг і далеко в степу безрукий Тодор Трагіра, який через силу підвівся з землі і, хитаючись, зашпортуючись, падаючи й знову піднімаючись, побіг услід за кіньми, мов тягли його на аркані…

Біг, біг, аж доки знову не впав…

Розділ четвертий, у якому герої слухають правдиві