Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Олівере! Хутко прибери! Або я змию твоїх динозаврів в унітаз!

– Хе–е–е, вони з Китаю, не потонуть...

Він зараз пожартував? Мій малий пожартував про дешеві товари чи в мене вуха заклало? У мене задзвонив мобільний і я підняла слухавку.

–Так?

–Джекі? Привіт. Не хочеш кави?

– Чого? Велл? Звідки у тебе мій номер?

– Ну... ти колись телефон не могла знайти, пам'ятаєш?

– Неважливо. Яка кава, про що ти?

– Ну, я замовила нам каву і стою в тебе під дверима.

Я зітхнула і, кинувши на шафці кошик із білизною, відчинила двері.

– Нахалеру мені твоя кава?

Вона знизала плечима.

– Мені хотілося тебе побачити.

Гаразд, не гнати ж її на мороз. Опа, я що, виявила співчуття до Велл ВЕЛЛ?! Схоже, мені й справді потрібен кофеїн.

– Тут миленько. – оглядаючись, сказала вона.– Ремонт зробили?

– Це не та квартира, де ти була моєю сусідкою, якщо що.

– Я не настільки тупа, але спасибі.

Ми з секунду дивилися один на одного, а потім розреготалися.

– Я скучила.

– Ну... ми давно не бачилися, якщо не брати до уваги вчора. Я справді не розумію, чому тобі так хочеться зі мною дружити, я ніколи не приховувала своєї неприязні.

– Це через Енді?

– Ні. Ти мені ніколи не подобалася.

Вона розсміялася.

– Ось і відповідь на твоє запитання. Ти завжди говориш правду про мене.

–Це рідкість?

– До зустрічі з тобою, я так не думала. Спершу мені здавалося, що ти просто мені заздриш. Але пізніше, я помітила деяких людей, спіймала їх на брехні, якої ти уникала. І тоді я зрозуміла, що в моєму оточенні дуже мало чесних людей... і друзів загалом.

– Треба ж.

– Ти вибач, може, я десь помилялася... І за Енді вибач, я сама не знаю, як це сталося, тобто... він зустрів мене, запропонував підвести до ресторану, ми замовили поїсти, почали базікати, мені сподобалася його каблучка, і я взяла його руку, щоб роздивитися, а потім він підсів і... загалом я не дуже розумію, чому все так сталося.

– Не парся. Він обрюхатив начальницю кілька років тому. Так, що ти легко відбулася.

– Ого... Мені дуже шкода.

– Забудь. У мене нове життя.

– З тим красенем, чи знайшла іншого?

– Вінс? Ні, ми залишилися друзями. Кілька років, я з хлопцем на ім'я Кріс.

– Ви ще не одружилися?

– А це обов'язковий пункт нового життя?

– Ні... просто подумала, раз діти...

– Ні. І я не особливо хочу про це зараз думати.

– Ну, не це головне, так?

– Так.

Я кусала себе за губи, била подумки по обличчю, ледь стримувалась, щоб не обматюкатись, та втім вимучила:

–А в тебе як справи?

Фууух, не думала, що це буде аж так складно.

–Збираюся до Швейцарії на навчання. Доведеться знімати квартиру з іншою дівчинкою, та, яку я вважала подружкою, відбила в мене хлопця, і ми типу посварилися.

– Типу посварилися? – повторила я.

– Ну, розійшлися, перестали спілкуватися. Загалом мама офігіла, сказала забити, мовляв, не потрібна вона мені, питала, як ти, чому я давно про тебе не розповідала.

– Ти розповідала про мене своїй матері?– здивувалась я.

– Ти була першою, з ким я познайомилась в Орегоні, після переїзду з Канади.

– Ти ж місцева.– зауважила я.

– Ми переїхали до Ванкувера, коли мені було десять. А повернулася я одна, щоб закінчити навчання в конкретного професора, який напише мені якісну рецензію і з нею я поїду до Швейцарії. Коли я повернулася, ти була першою, з ким я познайомилася. Мама знала, про все, я розповідала їй, що ми бачилися недавно.

– Ви так близькі?

– Так, дуже. Вона знає про мене все, ми все обговорюємо, вона підтримує мене.

Я не знаю, як це. Ми з мамою ніколи не говорили по душах. Вона весь час знаходила справи цікавіші за спілкування зі мною. Я втупилася на Веллу, у неї, мабуть, чудова мама, але вона нещасна і страшенно самотня, якщо так чіпляється за своїх уявних друзів.

– А батько? – запитала я.

– Вони розлучилися позаминулого року. Він поводився як сволота. Зараз псує всім нерви. Вважає, що йому всі зобов'язані, ображає маму телефоном, мені каже, що я розпещена і примхлива...

– Ну, в останньому пункті погоджуся...

– Я не сперечаюся, що розпещена, гаразд? У мене з дитинства все є, я максимально розпещена. Але я ціную маму і те, як вона старається. А батько нічого не робить, на роботі він так собі справляється, за великим рахунком, усі гроші в сім'ї її заслуга. А він намагається мене переманити не тому, що сумує або любить, а просто тому, що вважає мене зручним обміном. Мовляв, якщо я житиму з ним і підтримаю його, повернеться мама і рахунки в банку. А без грошей, я йому й не потрібна. Ніби мене не існує, ніби я...