Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

ми не проб’ємося! А якщо і проб’ємося, то загубимо половину людей… Та навіть не в цьому річ. Не забуваймо, що кошовий жде нас, жде на нашу допомогу. Він змушений або ж прийняти нав’язаний татарами бій тут, у своєму таборі, або ж тікати за Сиваш. Якщо навіть товариству пощастить уникнути зустрічі з ханом і воно вільно перейде через Сиваш, то Мюрад–Гірей не відстане від нього і буде переслідувати в ногайських степах. Щоб урятувати військо від розгрому, кошовий змушений буде кинути здобич, полонених, невільників і поспішно тікати. Але ж може бути ще гірше: наші не встигнуть перейти Сиваш, і хан змусить їх прийняти бій… Ні, ні, ми мусимо допомогти своїм!

— Тоді треба придумати щось таке, — покрутив розчепіреною п’ятірнею Спихальський, — щоб, прошу пана, пошити хана в дурні!

— Правильно, пане Мартине, — жваво відгукнувся на слова поляка Семен Палій. — І, здається, я придумав, як це зробити!

— Як?! — в один голос гукнули друзі.

— Ми обманимо хана. У нас є чимало татарського одягу, знамен і бунчуків…

— Отже, ми переодягнемо весь загін? Тепер я розумію! — вигукнув Роман.

— Хай не весь, — заперечив Палій. — У цьому нема потреби. Досить переодягнути три–чотири сотні і поставити їх під ординськими знаменами в голові загону…

— А якщо хан не повірить і пришле своїх гінців? — спитав Арсен.

Палій замислився. Між густими темно–русими бровами зійшлася туга зморшка. Ясними сірими очима він пильно подивився на товаришів, ніби вивіряв їх.

— Нам треба випередити хана і переконати його, що йде на допомогу йому перекопський бей.

— Тоді мені доведеться їхати до хана гінцем, — тихо промовив Звенигора.

— Що ти, брате! — вигукнув Роман. — Тебе зразу схоплять. Даремно загинеш!

— Так, Арсенові самому їхати не годиться, — погодився Палій. — Як би він не перевдягався в татарський одяг, татарина з нього не вийде… Але якщо він поїде з мурзою Ізмаїлом…

— З мурзою Ізмаїлом? — Друзі не зрозуміли Палія. — Ніби він погодиться!.. А якщо й погодиться, то тільки для того, щоб усе чисто розповісти ханові.

— Ну, це ще побачимо, — усміхнувся Палій і наказав трьом сотням козаків перевдягнутися в татарський одяг.

Перевдягання не зайняло багато часу, невдовзі всі рушили в путь. Попереду розвівалися татарські знамена та бунчуки. За спинами у козаків, що відтепер мали видавати себе за кримчаків, стриміли луки, а при боках — сагайдаки зі стрілами. Цей передовий загін маскував собою козаків, котрі їхали позаду.

Військову здобич, полонених і визволений ясир залишили під охороною у неглибокій степовій балці.

Коли на обрії забовваніли неясні обриси орди, Палій наказав зупинитися. До нього підвели мурзу Ізмаїла.

— Мурзо, я вручаю зараз у твої руки життя або смерть усіх твоїх рідних і близьких.

Підстаркуватий, кривоногий, але ще дужий мурза, видно, не зовсім уторопав, чого хоче від нього уруський отаман. Він швидко заморгав вузькими очицями і вклонився.

— Я слухаю тебе, шановний бею.

— Твоя доля теж у твоїх руках.

— Як я маю це розуміти, вельмишановний бею?

— Перед нами стоїть з військом хан Мюрад–Гірей. Бачиш?

— Бачу. Хай береже його Аллах!

— Ти поїдеш до нього.

— Я? — У мурзи забігали очиці. — Що я там маю робити?

— Ти повинен сказати, що тебе прислав перекопський бей, який іде на допомогу ханові. Спитаєш, куди йому ставати з військом, і негайно повернешся назад.

— О!

— З тобою поїде турецький ага Баяр. — Палій кивнув у бік Звенигори, який вирядився в яничарський одяг і саме накручував на голову чалму.

— О вай–вай!

— Я розумію, мурзо, для тебе велика спокуса — залишитися у хана. Але в наших руках твої діти, твої жінки, старі батьки. Весь твій рід у наших руках… Якщо з голови нашого друга впаде хоч одна волосина, ми винищимо всю твою рідню.

— О Аллах! — Мурза позеленів, кволо усміхнувся. — А якщо я відмовлюся поїхати до хана?

— Тоді ми зараз же зітнемо тобі башку! Родину твою це також не врятує.

— О, я нещасний!

— Отже, ти поїдеш, мурзо?

— Ніби у мене є інша можливість!

— От і добре. Якщо все щасливо закінчиться для нас, ти будеш вільний.

— А родина?

— Родина теж. Обіцяю тобі.

— О вай–вай, великий Аллах! О, нещасний я! — почав приказувати в розпачі мурза.

Та на нього вже ніхто не зважав. Палій обняв Звенигору, поцілував.

— Рушай, Арсене!.. Пробач, що посилаю тебе до чортів у пекло, але, сам бачиш, іншого виходу в нас немає!

Звенигора міцно потиснув руки друзям, торкнув бранця за плече.

— Гайда, мурзо! — І вони швидко помчали по сірій рівнині туди, де на обрії здіймалася над ханським військом хмара куряви.

6

Орда чекала наказу наступати, але Мюрад–Гірей все ще вагався. В його серці боролися два почуття: бажання помсти і страх. Бажання помсти — за розорені улуси, за тисячі полонеників, за ганьбу, яку він пережив під час втечі з Бахчисарая. Це почуття було таке сильне, що він ладен був без роздуму, наосліп кинути свої чамбули на клятого Урус–шайтана, щоб винищити його військо. При цьому він не думав, що Сірко і його воїни, як і весь народ урусів, мають ще більше право ненавидіти кримчаків і мстити їм не за один, а за сотні кривавих наскоків на Україну, геть стоптану ординськими кіньми. Сам хижак, він керувався законом хижаків — нападати на слабшого і тікати від дужчого.

Але від нерозважного сліпого нападу його стримував страх. Він боявся досвідченого козацького ватага, боявся вогнепальної зброї запорожців і особливо їхньої артилерії. Врешті, боявся ще раз протягом одного тижня випробовувати долю: а якщо фортуна відвернеться від нього? Що тоді?

Тому він невимовно зрадів, коли йому сказали, що прибули гінці від перекопського бея.

— Слава Аллаху, якраз вчасно! — вигукнув він, не приховуючи перед мурзою Ізмаїлом та Звенигорою, які вклонилися йому, своєї радості. — Скільки бей привів з собою вершників?

— П’ять тисяч, великий хане, — відповів мурза, радіючи, що розмову повів хан і доводиться відповідати тільки на запитання.

— Чому ж він сам не прибув до мене?

Мурза не знав, що відповісти, і безтямно кліпав очицями.

— Великий хане, — втрутився в розмову Звенигора, — бей не хоче необережним маневром зламати