Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

… Сутеніло.

Біля головного входу на чатах стояли двоє - легіонер в плащі з хутряною підкладкою, що розмірено потягував люльку, і ельдалонський солдат, що кутався в шинель з червоним бантом на рукаві.

 - С-свята Тереза, ну й дубар… - процідив ельдалонець, тупцюючи на місці. - Дай закурити! - він затягнувся взятою в товариша люлькою і до сліз закашлявся. - Що за гидота! Ні щоб нормальний тютюн палити.

 - Це трав’яний збір, - флегматично відповів латиціанець. - На відміну від вашого гадського тютюну, від нього проблем з легенями не буває.

 - Ага, немає легень - немає проблем, кххааа…

 - Тихо ви, дурбецали, - до них підійшов черговий маг. - Вас тут поставили вартувати, чи ляси точити? Будьте насторожі. Охоронні плетіння хвилюються, і я не можу зрозуміти, чому…

Зрозуміти, чому ж хвилювались плетіння, йому вже було не дано - наступної миті чарівник беркицьнувся горілиць з метальним ножем у горлі.

Легіонер потягнув меч із піхов, набираючи в легені повітря, щоб підняти тривогу, алев відкритий для крику рот за секунду влетів арбалетний болт.

Ельдалонець, замість кричати й кликати на допомогу, нервово смикав мушкет, який чомусь виявився незарядженим. Врешті-решт відкинув його і спробував витягнути шаблю.

Фігура в чорному костюмі, з закритим хусткою обличчям, з’явилась раптово, немов зіткалась з вечірніх тіней. Зблиснув клинок.

 - T`quell`e nered!

Солдат революційної армії Моралеса не знав ельфійської, і фразу “смерть загарбникам” навряд чи зміг би перекласти. Втім, йому було вже все одно - голова ельдалонця покотилася в сніг, скляним поглядом витріщившись на тіло, що якийсь час ще стояло на ногах, ніби повіривши, що може жити й далі без дурної макітри.

Мечник у чорному акуратно витер клинок хустинкою і повернув його до піхов.

 - Сальф’яніре, я ж просив без цього твого піжонства! - пролунало з темряви.

 - Ти просив - тихо і без стрілянини, - єхидно відповів ельф, відкидаючи хустку з обличчя. - А про піжонство ти нічого не говорив.

Нападники вирізали вартових швидко і без єдиного пострілу. І поки решта обшукували вбитих і пильнували підходи до табору, Мелф, Келдар та Сальф’янір в супроводі ще кількох бійців забігли всередину і пішли від барака до барака, зазираючи всередину і вигукуючи імена родичів.

 - Аніта! Клайф! Хеленіта!

 - Ми тут!

 - Мелф, сонце, невже це ти… - Аніта кинулась до чоловіка, намагаючись обійняти його, але їй завадили наручники.

 - Я ж казав, ти нікуди від мене не дінешся, - посміхнувся Уілкінс-старший. - Ви можете йти? В лісі на захід звідси заховані вози, але туди доведеться йти пішки. Ми не брали коней - вони могли нас видати…

 - Ми - можемо, тільки треба зняти з нас цю гидоту. Вона блокує доступ до Джерела, я почуваюсь так, ніби частину мене відрізали… Але Клайф поранений, він не зможе йти сам.

 - Хм… - Мелф подивився на сина, що весь цей час сидів на лежанці. - І знову ти дав себе підстрелити. Це вже вдруге, до речі.

 - Не підстрелити, - з усмішкою відповів Клайф, - а підірвати на пороховій міні.

 - Ще гірше… Ну що ж, синку, доведеться тобі трохи побути в ролі вантажу. Понесу тебе… Хлопці, знайдіть хтось ключі від кайданок, в приміщенні варти мають бути.

 - Нема в них ключів, - відповів Сальф’янір, що досі мовчки стояв за їхніми спинами. - І не потрібні. Ці кайданки з місячного срібла, мій меч легко їх розріже, - він оголив клинок. - Леді, прошу ваші руки. Не бійтесь, я вас не зачеплю.

 - Що робити з рештою в’язнів? - спитав Келдар, що про всяк випадок вартував на вході. - Їх тут ще багацько.

 - Збери тих, хто може йти, і організуй їх. Решту з собою взяти не зможемо, на жаль. Зробиш, друже? - спитав Мелф.

 - Так, сер! - жартівливо віддавши військове вітання, відповів рудобородий.