Читати книгу - "Обіцяна, Леля Карпатська"

Перехиливши чарку, Власлав висушив її до дна і гучно гепнув об стіл, мало не розбивши. Перед очима все плило, як у тумані, проте то був єдиний спосіб заглушити голос у голові. Староста розумів, що з кожним днем його свідомість поглинає сутність, давно підселена у його тіло. Колись вона пообіцяла йому владу, натомість отримавши клятву на крові його брата-близнюка. Ще трохи — і демон повністю поглине його. Вони стануть єдиним цілим, як той і обіцяв. Древній дух відродиться у тілі Власлава і вони будуть правити світом. Голова громади жодного разу не пошкодував про свій вчинок. Він змалечку прагнув цього. Олег підтримував брата, тому рішення віддати йому найдорожче, що у нього було, — своє життя, — прийняв швидко й без вагань. «Я — це ти. Все моє належить тобі. Як і моє життя».

Староста підвівся і, хитаючись, підійшов до погребу. Йому знадобився певний час, аби зняти важкий замок із дверей. Врешті той клацнув і впав на підлогу. У ніс одразу вдарив запах сирості та вина, яке забродило. Власлав клацнув вимикач. Єдина стара лампочка, яка, мабуть, висіла там ще за попередніх власників, розлила тьмяне світло у центрі підвалу. Староста зійшов униз. У довгому вузькому приміщенні по обидва боки стояли стелажі та бочки з алкоголем. Власлав минув їх і повернув ліворуч. У самому кінці підвалу, під стіною на земляній долівці лежав чоловік. Під ним був підстелений старий подертий та брудний кожух. Запʼястя та шию нещасного сковували важкі кайдани. Власлав відкоркував пляшку вина і повільно вилив зверху на чоловіка. Той здригнувся і поволі сів. Його заросле та побите обличчя, все у синцях і ранах, сильно змінилося. Впізнати поважного, колись привабливого викладача пана Святослава було майже неможливо.

— Вітаю з днем знань, професоре! — глузливо сказав Власлав, сідаючи на одну з бочок. — Тобі варто подякувати мені. Я влаштував тобі додаткові канікули.

Святослав не відповів. Він важко дихав, ніби пробіг стометрівку.

— Як бачиш, всі чудово обходяться без тебе, — продовжив староста. — Може, варто було просити щось інше? Тебе навіть ніхто не шукає.

— Де моя донька? — ледь чутно запитав полонений, не в силі підняти голови.

— Готується до своєї участі.

Святослав раптом кинувся на старосту, ніби скажений пес, проте товсті ланцюги відкинули його назад, і чоловік щосили вдарився об цегляну стіну позаду себе.

— Лиши її в спокої! Я забираю свою обіцянку назад!

Власлав гидко зареготав, відкинувши назад голову.

— Це неможливо! Угода підписана, кожен отримав своє. Час віддавати борги, друже!

Він зіскочив з бочки і мало не впав. Ледь втримавшись на ногах, Власлав відкоркував ще одну пляшку і перехилив її, дудлячи просто з горла. Червоні цівки текли по його шиї та сорочці, розпливаючись кровавими плямами та стікаючи на землю. Врешті Власлав відірвався від пляшки і знову глянув на свого вʼязня.

— Скажи-но мені, як ти міг віддати єдину дочку Євгену, знаючи, що той ось-ось ґиґне? Віддати стільки років життя взамін на що?

— Тобі не зрозуміти…

— Авжеж, — пирхнув староста. — Відданість, кохання, глибокі сенси! Маячня це все! Влада — ось, що справді має значення! Володіючи світом, у тебе будуть і гроші, і повага! Кожна курва буде твоя!

— Курва — так, — Святослав усміхнувся кутиком потрісканих вуст. — Але не та, яку хотітимеш ти.

— Брехня! — Власлав, розлютившись, щосили копнув того у живіт. — Скоро вона сама прийде до мене! Із власної волі!

— Ніколи! — хрипло відказав Святослав, скорчившись від болю.

Власлав рвучко вхопився рукою за полицю. Перед очима пливли плями, повністю застилаючи все перед ним. Голос у голові став нестерпним: «Дай мені її… Сила… Я прагну сили…»

— Скоро, вже скоро так буде, — Власлав тер очі кулаками. — Ще трохи лишилося…

Святослав не помітив дивної поведінки колишнього одногрупника. Він лежав із заплющеними очима і картав себе за те, що колись так необачно продав власну доньку. «Якби ж я знав», — шепотів він сам собі.

Власлав знову приклався до горла пляшки і голос у голові зник. Староста глянув на свого в’язня і глузливо вишкірився:

— До речі, я так і не здав той екзамен. Як бачиш, не шкодую. Я керую всією громадою!

— Але тобі й цього мало…

— Так! — гаркнув Власлав. — Хіба це погано? Прагнути більшого? Глянь на це все! — він розвів руками. — Я збудував цей будинок з нуля! Половина земель громади належить мені! А це вино? Я привіз його з Франції минулого року. Знаєш, яка у нього витримка? — він глянув на етикетку на пляшці. — Майже двісті років!

— Ти дурний! — прошипів Святослав. — Думаєш, він залишить тебе у спокої? Ти — лише маріонетка в його руках! Ти втратиш себе, прийнявши його!

Раптом у темряві за старими бочками щось ворухнулося. Ледь помітна тінь притиснулася до холодної стіни, пильно стежачи за всім, що відбувалося у підвалі. Вона мало не зачепила одну з пляшок. Та легко дзенькнула, проте втрималася на стелажі. Ніхто з чоловіків того не помітив.

 — Владиславе, ще не пізно все змінити! Не давай йому того, що він просить, —

благав Святослав. — Ти ще можеш це зупинити!

— Пізно! — заревів Власлав, шпурляючи недопиту пляшку об стіну. Та дзенькнула і розбилася. Дрібні осколки розлетілися вусібіч. — Ще до мене була прийнята перша жертва, перша обіцяна! Потім — Мій брат Олег. Далі — моя жінка.