Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

- Геть! Геть!!! - несамовито вигукнув пан Еттані й відштовхнув ногою Арну. Та, скиглячи незв'язні слова подяки, спотикаючись і падаючи, вибігла з кімнати.

- Пане Альмасіо! Пане Альмасіо!.. - принижено і відчайдушно скрикнув Гако, повернувшись до Ремо. - Я навіть не міг уявити собі!.. В ім'я всевишнього, повірте, я навіть не підозрював!..

Тут його бігаючий погляд зупинився на мені, що стиснулася на підлозі біля вікна, і цього вистачило, щоб очі Гако побіліли від люті. Він гарячково озирнувся, і, схопивши пояс, що лежав поверх купи розкиданого одягу, зробив крок до мене.

- Зараз я вдавлю її, - прошипів він, - і покладу край підступам цієї ангарійської змії!

Я сіпнулася, від жаху забувши, що ніякого виходу немає, і лише вдарилася потилицею об холодний камінь стіни. «Мене повісять на поясі від моєї ж сукні!» - промайнула ясна думка, але крик, що вирвався з моїх грудей, виявився беззвучним. Я бачила, як наближається до мене Гако, стискаючи в руках тонкий поясок; бачила Ремо, який задумливо розглядав каблучку, немовби вона могла допомогти йому пригадати, навіщо він тут опинився; бачила, як танцюють у променях світла порошинки...

- Треба було давно це зробити! - і Гако схопив мене за волосся, щоб витягнути посеред кімнати. Я, так само не маючи сил кричати, лише чіплялася руками за підлогу, зриваючи нігті.

- Зачекайте, Гако, - сказав Ремо, все ще дивлячись на каблучку. - Сподіваюся, ви не будете сперечатися зі мною, якщо я скажу, що моя честь у цій ситуації постраждала не менше за вашу. Вас образили, як батька, мене - як майбутнього чоловіка. То чи не поступитеся ви мені правом розпорядитися долею моєї зрадливої нареченої?

Гако, відкинувши пояс убік, прогарчав:

- Робіть із цією клятою повією все, що вважаєте за потрібне!

Слуги пана Альмасіо за його знаком одразу ж підняли мене, і за лічені хвилини я опинилася в екіпажі, ковтаючи сльози і тремтячи від жаху. Коли Ремо сів поруч, наказавши кучеру їхати, мені коштувало великих зусиль втримати хоч якусь подобу самовладання. Навряд чи мої ридання розжалобили б його, то ж яка користь з очевидно безглуздих благань?.. Тоді я ще сподівалася, що прийму свою долю з гідністю.

Ремо Альмасіо деякий час зберігав мовчання, так само не випускаючи з рук перстень Брана, а на його закам'янілому обличчі читалося стільки ледь стримуваної люті, що подумки я просила небеса, аби він тільки не заговорив зі мною. Мені здавалося, що слова Ремо, звернені до мене, будуть останнім, що я почую, бо після цього він одразу вб'є мене.

Заговорив Ремо, однак не зі мною, а з кучером, наказавши тому звернути на вулицю, що вела з міста.

- Їдь до Едан-Брі, - сказав він.

- Але, пане Альмасіо, - невпевнено заперечив кучер, - Едан-Брі занадто відлюдне місце, а в місті нині неспокійно... Не втрапити б в халепу!

- Ми не пробудемо там довго, - відповів пан Ремо, і я вся зіщулилася. Едан-Брі називали невелику бухту на схід від міста. Краєм вуха я чула, що місце це має недобру славу, тому рибалки рідко заходили туди, та й жителі найближчого поселення трималися віддалік. «Він хоче там мене вбити, - зрозуміла я. - Ну що ж, якщо він сказав, що це не займе багато часу, то смерть моя буде швидкою і милосердною». Від цієї думки холод пронизав усе моє тіло, немов я вже почала посмертно ціпеніти.

Всю дорогу я намагалася молитися, викликала в пам'яті найсвітліші моменти свого життя, але марно - коли екіпаж зупинився, і пан Ремо грубо схопив мене за руку, витягаючи назовні, ноги мої підкосилися, і кілька метрів він просто волочив мене піском, не зважаючи на мої жалісливі прохання трохи сповільнити крок. Потім я змогла сяк-так зібратися з силами і піднялася на ноги. Ремо йшов швидко, не обертаючись, я ледве за ним встигала, плутаючись у спідницях. Я бачила, що він веде мене до води. День був погожим, але вітряним - холодний осінній вітер шумів у моїх вухах, змішуючись із гуркотом важких хвиль, що набігали на берег. За моєю спиною хиталися і потріскували  гілки старих сосен - ліс тут підходив майже впритул до моря.

Він зупинився майже біля самої води - піна від найвищих хвиль осідала на його чоботах. Одним ривком руки він змусив мене встати навпроти нього, і деякий час невідривно дивився в мої очі. Вираз його обличчя так само залишався спокійним, але від погляду його мені хотілося впасти на коліна і уткнутися обличчям у пісок - ненависть, презирство, лють, сплетені воєдино, здавалося, січуть моє обличчя, немов гострий кинджал.

- Ти розумієш, Годе, що зараз мені страшенно хочеться тебе вбити, - нарешті вимовив він. - Руки сверблять затягнути тебе у воду і втопити, та не відразу... Я б тримав твою голову під водою, поки твої легені не почали б розриватися від задухи, а потім відпускав би на кілька секунд, щоб ти могла ковтнути повітря - і знову б топив. А потім би залишив тут, щоб твоє тіло винесло хвилями на берег і його клювали б птахи, бо ти не заслужила навіть поховання...

Рука моя сіпнулася, і він стиснув її ще міцніше. Ніякі слова не спадали мені на думку, я лише благально хитала головою і марно намагалася звільнитися.

- Або ж розпороти тобі живота і залишити тут помирати, - продовжував він, так само знавісніло дивлячись на мене. - Це довга і болісна смерть - але все ж померти ти можеш тільки один раз, а це занадто м'яке покарання і для тебе, і для нього. Подумати тільки, я пропонував тобі бути зі мною чесною, але навіть і уявити не міг, про що б ти могла розповісти, лицемірна тварюко. Як ти старанно ніяковіла і червоніла від моїх знаків уваги! Мені здавалося, що жінка, подібна до тебе, могла хіба що, страждаючи надлишком милосердя, пожаліти Брана, уявити себе рятівницею заблукалої душі, що було б навіть кумедно... Я зовсім забув, яким безмежним є жіноче лукавство! Куди дівалася твоя скромність, що не дає змоги тобі витримати один пильний погляд, коли ти, переодягнувшись хлопцем, збігала в Мальтеран? Чи відчувала ти себе однією з  сотні тамтешніх повій? Чи була ти коханкою тільки Віко, або ж тобі перепадала увага і його дружків?..