Читати книгу - "Оповідь Служниці"

Безсумнівно, так було із Джанін.

— Жахливо, — кажу я. Та це на Джанін схоже: узяти все на себе, вирішити, що недоліки маляти залежать лише від неї. Люди зроблять що завгодно, щоб не визнати, що їхні життя не мають змісту. З них немає користі. У них немає задуму.

Якось вранці, коли ми одягалися, я помітила, що Джанін досі у своїй білій бавовняній нічній сорочці. Вона просто сиділа на краю ліжка.

Я подивилася на подвійні двері спортивного залу, де зазвичай стояла Тітка, щоб знати, чи помітила вона, але тітки там не було. Тоді вони були вже більш упевнені в нас, іноді лишаючи без нагляду в класі, а то й у кафетерії на кілька хвилин. Можливо, вона вискочила перекурити чи випити кави.

— Дивись, — сказала я Алмі із сусіднього ліжка.

Алма подивилася на Джанін. Тоді ми обидві підійшли до неї.

— Одягайся, Джанін, — сказала Алма її білій спині. — Нам непотрібні зайві молитви через тебе.

Та Джанін і не поворухнулася.

Тоді Мойра вже була з нами. Це було перед тим, як вона звільнилась, удруге. Вона досі накульгувала через те, що їй зробили з ногами. Обійшла ліжко, щоб побачити обличчя Джанін.

— Ходіть сюди, — сказала Мойра нам з Алмою.

Почали підходити інші, уже зібрався невеликий натовп. Мойра наказала їм:

— Ідіть назад, не робіть із цього видовища, що як вона повернеться?

Я дивилася на Джанін. Очі в неї були розплющені, але вони мене не бачили, були заокруглені, широкі, зуби вишкірені у застиглій усмішці. Крізь усмішку, крізь зуби вона шепотіла сама до себе. Я мусила нахилитися.

— Вітаю, — сказала Джанін, але не мені. — Мене звати Джанін. Я ваша офіціантка. Принести вам для початку кави?

— Боже, — мовила Мойра поряд зі мною.

— Не лайся, — сказала Алма.

Мойра схопила Джанін за плечі й струсонула.

— Оклигай, Джанін, — грубо просичала вона. — І не кажи це слово.

Джанін усміхнулася.

— Хорошого вам дня, — відповіла вона.

Мойра дала їй ляпаса, двічі, з одного боку і з іншого.

— Повернися, — сказала. — Ану повернися! Ти не можеш лишитися там, тебе там більше немає. Усе минуло.

Усмішка Джанін зів’яла. Вона притиснула руку до щоки.

— Чого ви мене вдарили? — спитала вона. — Вам не сподобалося? Я можу принести іншу. Не треба було мене бити.

— Ти не знаєш, що вони зроблять? — мовила Мойра. Голос у неї був неголосний, але жорсткий, напружений. — Поглянь на мене. Мене звати Мойра, це Червоний Центр. Поглянь на мене.

Погляд Джанін почав фокусуватися.

— Мойра? — перепитала вона. — Я не знаю жодної Мойри.

— Тебе не покладуть до Ізолятора, навіть не думай про це, — сказала Мойра. — Вони не танцюватимуть навколо тебе з лікуванням. Навіть не паритимуться з відправкою тебе до Колоній. Зайдеш надто далеко — тебе просто відвезуть до Хімічної лабораторії і пристрелять. А тоді спалять зі сміттям, як Не-жінку. Забудь про це.

— Я хочу додому, — протягнула Джанін і розплакалася.

— Господи Боже, — зітхнула Мойра. — Годі. Вона за хвилину повернеться, обіцяю. Тож одягай свій бісів одяг і стули пельку.

Джанін скиглити не припинила, але встала й почала одягатися.

— Як зробить це ще раз, а мене тут не буде, — сказала мені Мойра, — треба просто дати їй ляпаса. Не можна дозволити їй упасти з краю. Ця штука заразна.

Тоді вона, напевно, уже планувала, як вибереться звідти.

Розділ 34

Сидячі місця у дворі всі заповнені, ми шелестимо й чекаємо. Нарешті приходить Командор, який веде службу. Він коренастий, з лисіючою головою, має вигляд підстаркуватого футбольного тренера. Вбраний у форму, тверезий чорний колір з рядами значків та прикрас. Важко не захопитися, але я стараюся: намагаюсь уявити його в ліжку з Дружиною та Служницею, він запліднює, як божевільний, як лосось на нересті, прикидаючись, що не отримує жодного задоволення. Коли Господь сказав «плодіться і розмножуйтеся», чи мав він і його на увазі?

Командор піднімається сходами на подіум, який оздоблений червоною тканиною з вишитим великим оком в облямівці білих крил. Обводить поглядом кімнату, наші тихі голоси згасають. Йому навіть не треба підносити руку. Тоді його голос іде в мікрофон і виходить з колонок, позбавлений низьких тонів і гостро металевий, наче утворений не ротом, не тілом, а самими колонками. Це голос кольору металу, форми рогу.

— Сьогодні день подяки, — починає Командор, — день хвали.

Я відключаюся від його промови про перемогу й жертву. Далі триває довга молитва про негідні посудини, тоді гімн «Є бальзам у Гілеаді».

Мойра називала його «Є бедлам у Гілеаді».

Тепер — головна страва. Входять двадцять Янголів, недавно з фронтів, прикрашені новими відзнаками, у супроводі почесної охорони, маршують до відкритого центру, раз-два, раз-два. Струнко, вільно. І тепер двадцять дочок у білому, укриті серпанком, сором’язливо виступають уперед, матері підтримують їх під лікті. Це матері, а не батьки тепер віддають дочок і влаштовують їхні шлюби. Звісно ж, шлюби всі за домовленістю. Цим дівчатам уже багато років не дозволяють лишатися наодинці з чоловіками. Стільки років, скільки ми всі цим займаємося.

Цікаво, вони достатньо дорослі, щоб пам’ятати щось із минулих часів? Як це: грати у бейсбол в джинсах та кросівках, кататися на велосипеді? Читати книжки самостійно? Хоча деяким з них не більше чотирнадцяти (Відправляйте їх якомога раніше — така в нас політика, — не можна гаяти часу), вони пам’ятають. І ті, що будуть після них, пам’ятатимуть три, чотири чи п’ять років. А після того — ні. Ті завжди будуть у білому, дівочими групками; і завжди мовчазні.

— Ми дали їм більше, ніж забрали, — сказав Командор. — Подумай про ті проблеми, які в них були раніше. Чи ти не пам’ятаєш бари для самотніх, приниження шкільних побачень всліпу? М’ясний ринок. Ти не пам’ятаєш, яка жахлива прірва була між тими, хто міг легко отримати чоловіка, і тими, хто не міг? Дехто з них був у відчаї, вони голодували, щоб схуднути, чи накачували груди силіконом, обрізали носи. Подумай про нещастя цих людей.

Він махнув рукою на стоси старих журналів.

— Вони постійно скаржилися. Проблеми з цим, проблеми з тим.