Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Але охорона вже закривала двері. Пускали тільки за попередніми списками та з квитками.
Вона підбігла до турнікету, захекана, зіщулена від вітру.

— Вибачте… будь ласка… я повинна туди потрапити! — благально промовила Злата, намагаючись пояснити все одним тільки поглядом.

Охоронець знехотя кинув на неї оком і похитав головою:

— Без квитка — ніяк. На жаль, концерт уже розпочався. Навіть стоячих місць вже немає.

У грудях у Злати щось обірвалося.
Вона відступила на кілька кроків, втрачаючи останні сили.

Але тоді її погляд упав на величезний старий атракціон біля "Мегаполіса" — стару занедбану колесо огляду, яке ще працювало влітку для дітей.
Тепер воно стояло темним і пустим.

І в голові Злати блиснула шалена, божевільна ідея.

Вона зупинилася перед іржавими ґратами, обхопила холодні перила руками. Піднялася на старі сходи.
Дерев'яні дошки під ногами тріщали, але вона не зупинялася.

Високо нагорі, з найвищої точки колеса, відкривався вид на всю площу перед "Мегаполісом" і величезні прозорі двері сцени.
І якщо Алекс справді ще там… якщо він гратиме для неї…
Вона побачить його.
Він побачить її.

Злата піднялася у темряву, хапаючись руками за старі металеві стійки.
Її серце билося так шалено, що кожен удар лунав у вухах.

Коли вона нарешті дісталася верху, під нею відкрилася картина: сцена, розсипи світла, гігантський натовп людей — і він.

Алекс стояв на освітленій сцені, засліплений спалахами софітів. Зал був переповнений шаленою енергією — тисячі спраглих очей, сотні яскравих вогнів, гул натовпу, що скандував назву його гурту. Але жоден із цих поглядів не був тим єдиним, який він відчайдушно шукав.

Він майже змирився з думкою, що вона не прийшла. Що його слова по телефону так і залишилися порожнім звуком, розбившись об стіну її мовчання. Він відчував, як важкий тягар розчарування опускається на його плечі, приглушуючи звичний драйв і енергію, які зазвичай переповнювали його на сцені.

І раптом...

Його погляд зачепився за ледь помітний рух високо вгорі. Спочатку він подумав, що це відблиск від одного з атракціонів, але потім придивився уважніше.

Високо, у темряві однієї з повільно рухомих кабінок величезного колеса огляду, мерехтливою плямою світилося щось знайоме. Маленька фігурка, огорнута напівпрозорим серпанком дощу.

Вітер розвіював її темне волосся, її силует тремтів у нестійкому сяйві різнокольорових вогнів, а очі — великі, живі — здавалися двома палаючими вуглинками, які дивилися на нього з такою болючою надією, з такою відчайдушною тугою, що Алекс відчув, як щось болісно стиснулося у нього в грудях, перехоплюючи подих.

Він не витримав. Вся сцена, весь зал із тисячами фанатів, гучна музика, яскраве світло — все раптом зникло, розчинившись у тумані. Залишилася тільки вона. Його Злата. Така далека і водночас така неймовірно близька.

Алекс наблизився до краю сцени, не відводячи від неї погляду, як від єдиної реальності у цьому галасливому, штучному світі. Його серце шалено калатало, відбиваючи шалений ритм у скронях.

Він опустив мікрофон, не дочекавшись закінчення приспіву, розвернувся і стрімко попрямував до куліс, не звертаючи уваги на здивовані вигуки музикантів і розгублені погляди техніків. Він зник за важкою оксамитовою завісою, залишивши за собою спантеличений гул публіки, яка навіть не одразу зрозуміла, що сталося.

"Вибачте, люди, але моє серце зараз в іншому місці," — промайнуло у нього в голові, коли він біг через темні коридори залаштунків, пробираючись до виходу на вулицю.

У холодній кабінці колеса огляду Злата сиділа, згорнувшись клубочком, тремтячи від холоду, страху і нестерпного хвилювання. Дощ безжально бив по прозорому даху, розмиваючи вогні нічного міста і змішуючись з її гарячими сльозами, які безперервно текли по її щоках.

Її пальці судомно стискали телефон, коли вона вкотре набирала знайомий номер, сподіваючись почути хоч один рідний голос.

— Будь ласка, Ден… хоча б одне слово, — прошепотіла вона, її голос зривався від розпачу. — Скажи, що ти ще пам'ятаєш про мене… Щоб я не наробила дурниць.

На екрані знову і знову висвічувався той самий безжальний автовідповідач, глухий і байдужий до її благань.

— Де ти зараз, коли я найбільше тебе потребую?.. — зламано прошепотіла вона в порожнечу, закриваючи обличчя тремтячими руками.

Світ навколо неї змінювався з кожною секундою, коли колесо огляду повільно опускало її вниз. Її життя, здавалося, розліталося на дрібні шматочки, розбиваючись об жорстоку реальність. А Ден… Ден залишався лише блідим привидом минулого, далеким спогадом, який болісно колол її серце.

Коли кабінка нарешті зупинилася, і двері відчинилися, Злата обережно ступила на мокрий тротуар, відчуваючи, як холод пронизує її до кісток. Темрява обіймала її з усіх боків, гнітюча і безпросвітна. Дрібний дощ холодними голками впивався в її обличчя, розмиваючи макіяж і змішуючись з її сльозами.

Вона опустилася на мокрий бетон, притискаючи коліна до грудей, намагаючись зігрітися і відчути хоч якусь опору в цьому хаосі. Вона дозволила собі на кілька секунд зламатися, випустити на волю весь біль і відчай, які накопичилися в її душі.