Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

Аня кивнула з цікавістю. Я теж помітив, як часто ми повертаємося до найпростіших речей - тих, що завжди під рукою.

Агата продовжила:

— Якщо немає можливості стати під душ, можна просто вмитися - теж із наміром. А ще є очисні ванни: сіль, лаванда, ромашка, чистотіл. Але важливо, щоб ви були в тиші, із собою. Це не про косметику. Це про повернення у своє тіло.

— А захист? — уточнив я. — Щось активне, як щит?

— Так, і це теж можна робити щодня. Вранці, наприклад, до виходу з дому, я обводжу навколо себе світло - як енергетичну сферу. Це може бути золото, біле світло, синє. Ти відчуваєш, що воно живе, дихає. І говориш собі: «Я в безпеці. Усе, що не служить мені, залишається зовні». Це працює не як броня, а як фільтр. Ти не відгороджуєшся від світу - ти просто не дозволяєш йому вриватися в тебе без дозволу.

Вона трохи посміхнулася:

— Іноді я наношу на зап'ястя олію - лаванда, розмарин, ялівець. Це теж захист, через тіло, через запах. З давніх-давен жінки вплітали захист в аромати.

— Це вже схоже на алхімію, — сказав я.

— Саме, — кивнула вона. — Магія й алхімія завжди були поруч. І якщо ти практикуєте усвідомленість - кожен жест стає заклинанням.

Агата подивилася на мене уважно:

— Захист - це не відгородитися від світу. Це нагадати собі, хто ти, і з чим ти входиш в день. Усе, що ми робимо з наміром, — уже магія, — продовжила Агата. — Алхімія повсякденного починається з малого: з чашки, яку ти обираєш вранці, із запаху, що ти наносиш на зап'ястя, з того, як ти застилаєш ліжко. Це все і є твоя реальність, тільки через інший погляд.

Я слухав її, відзначаючи, як м'яко й упевнено вона повертає фокус на деталі, наче розставляє по поличках забуті елементи життя.

— Люди женуться за змінами, — додала вона, — думаючи, що для цього потрібно виїхати, розірвати, зруйнувати. А іноді все, що потрібно, - переставити свічку на підвіконні, купити собі той самий зелений светр, який кличе. Або навести лад у шухляді з паперами. Ти створюєш простір, у якому легше дихати. І він починає працювати на тебе.

Агата продовжила:

— Алхімія не про золото. Це про перетворення звичайного на дорогоцінне. Через присутність. Через повагу до того, що в тебе є просто зараз.

Я відзначив для себе, з якою повагою вона говорить про прості речі. Наче навіть склянка води може стати ритуалом. І справді може - якщо випити її, зупинившись, відчувши прохолоду на губах, подякувавши.

— Мій ранковий чай, — сказала Агата, — завжди з певним ароматом. Це не просто смак - це вектор дня. Сьогодні, наприклад, жасмин. Він допомагає бути в моменті. Буває - м'ята, коли потрібно очистити думки. Це нескладна магія. Це просто знання себе.

— А якщо день сумбурний? — запитав я. — Не до ритуалів?

— Тоді особливо потрібно. Найважливіше - повернення до себе. Хоч на три вдихи. Хоч у ліфті. Хоч перед екраном. У цьому і є алхімія: знайти священне навіть у буденному.

Вона вимовила це як молитву. І мені захотілося переглянути свій день, як людині, що знайшла стародавню мапу і раптово побачила на ній знайомі стежки.

— Слова теж можна перетворювати, — продовжила Агата. — Це найдоступніша і найбільш недооцінена алхімія. Те, як ми говоримо - і собі, й іншим - або живить, або руйнує.

Вона трохи подалася вперед, схрестивши пальці на колінах, і я знову вловив ту легку, майже непомітну зміну її енергетики - наче кімната напружилася, вслухаючись.

— Коли ти кажеш людині: «ти завжди все псуєш», - це закляття. І воно працює. А якщо сказати: «я вірю, що ти впораєшся» - це вже інша магія, інший вектор. Те ж саме - всередину себе. Скільки разів ти говорив собі: «у мене нічого не вийде»?

Я подумав - занадто багато. Думки роїлися: в яких словах я сам підточував свою віру? У яких поглядах, у саркастичних зауваженнях?

Аня додала майже пошепки:

— Думка, кинута вголос, уже не просто думка. Це насіння. Воно проростає - або отрутою, або квіткою.

Агата кивнула, як наставниця, задоволена тим, що учень почув серцем.

— Саме так. Тому я завжди кажу: бережи слово. Але ще важливіше - бережи тишу між словами. Бо в ній теж живе алхімія. Там - простір для вибору, для паузи, для відгуку.

— Отже, навіть мовчання - магія? — запитав я.

— Іноді - найсильніша. Мовчанням можна підтримати. Або поставити межу. Або дозволити чомусь розкритися, не втручаючись.

Вона замовкла, немов показуючи на ділі, що мала на увазі. Я дозволив цій тиші тривати - рідкісне, щільне мовчання, в якому щось усередині мене поступово заспокоювалося.

Ми не проговорили це вголос, але я зрозумів: алхімія повсякденного - це не про пошук чарівництва, а про повернення до себе. Про силу уваги. Про те, як ти тримаєш чашку. Як слухаєш. Як мовчиш.

Агата ніби вловила невисловлене запитання - чи, радше, продовжила нитку, яка вже тягнулася між нами.

— Ми звикли думати, що тіло - просто оболонка. Але воно розумніше, ніж здається. У кожному русі міститься сенс. У кожному дотику - намір. Магія жестів - одна з найдавніших.

Вона плавно провела долонею по повітрю.

— У танці, у ритуалі, у тому, як ти витираєш сльози дитині або подаєш руку другові - все це не просто дія. Це відгук. Це вібрація, яку ти посилаєш у світ. Тіло може бути посудиною для сили, якщо ти дозволяєш йому нести сенс.

Я раптом згадав, як одного разу, у важкий момент, абсолютно машинально притиснув руку до грудей. І в тому простому жесті було більше розради, ніж у тисячі слів.

— Тобто... — я добирав слова, — те, як ми рухаємося, як торкаємося світу... це теж спосіб говорити з реальністю?

— Саме так, — м'яко кивнула Агата. — Ми можемо зцілювати - поглядом, обіймами, дотиком. А можемо й поранити. Іноді людина каже: «я в ресурсі», але її плечі стиснуті, щелепа затиснута, рухи рвуться - тіло не бреше. Увага до тіла - це алхімія повернення до себе.

Аня втрутилася, трохи обережно: