Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Дощ ішов другий день поспіль. Осінній, тягучий, без грому, без драми. Лише рівне шепотіння до неба, ніби хтось змивав із землі зайві слова. Андрій сидів у кабінеті філармонії й розбирав старі ящики — ті, які роками ніхто не чіпав. Папки з партитурами, пожовклі фотокартки, листи з пожмаканими краями. Справи, які накопичувались, але які чомусь не викликали бажання зупинитися.

Поки не знайшов коробку з підписом, зробленим його ж почерком:
“Архів. Майстер Іван.”

Це було давно. Той самий Іван Петрович — викладач, наставник, композитор, якого Андрій вважав генієм. І якого раптом не стало. Без прощання, без фіналу.

Він відкрив кришку — обережно, як скриньку з минулим. Усередині — папери. Записки. І щоденник. Звичайний учнівський зошит. Підписано: "Записи для себе".

Перші сторінки були технічними. Списки репетицій. Коментарі до учнів. Але далі — більше. Справжні думки. Особисті.

Андрій гортай сторінку за сторінкою, поки не натрапив на фразу:

"Сьогодні вперше почув, як грає вона. Маленька. Струнка. Із таким поглядом, що хочеться мовчати. Скрипка ще не слухає її, але вже підкорена."

Він завмер.

Наступна сторінка:
"Назвав її в нотах 'темою Марти'. Вона ще не знає, як це звучить. Але я — знаю."

Андрій поставив зошит на стіл. Серце билося швидше.

Це не могло бути збігом.

Він відкрив останні записи.

"Я бачу, як вона росте. І розумію: моя музика, можливо, не буде опублікована. Але вона залишиться. Бо вона — грає вже в ній. Вона мій звук. Моя кров. Моя пам’ять."

І тоді він побачив сторінку, на якій було лише одне речення:

"Коли зустрінеш її — не забирай у неї музику. Дай їй тишу, в якій вона заграє сама."

Андрій сидів довго. Не рухаючись.

Цей щоденник — не просто зошит спогадів. Це було попередження. Пророцтво. Довіра через покоління.

Увечері він поділився з Мартою.

Вона тримала зошит, мов щось рідне. Її очі не плакали. Але в них — світилось.

— Це він?

— Це про тебе. Ще до нас.

— А ти?

— А я... просто той, хто мав це прочитати.

Вона обняла його. Без слів. Бо коли в руках — погляд крізь час, жодна фраза не зможе звучати гучніше.