Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Почалося з листа. Простий аркуш паперу, роздрукований на звичайному принтері, без жодного офіційного печатного грифу, але з формулюваннями, від яких кров холола в жилах:
"У зв’язку з переглядом бюджету, діяльність філармонії підлягає повторній перевірці та тимчасовому припиненню фінансової підтримки."

Андрій тримав листа в руках і мовчки дивився у вікно. Осінь уже повністю охопила село: дерева скидали останні листки, вітер зривав вивіски з дверей, а дощі ставали частиною пейзажу. Марта стояла поруч, читаючи текст за ним. Її пальці були стиснуті в кулак.

— Це кінець? — спитала вона, але не впевнено.

— Це пауза, — відповів Андрій, — але не фінал.

— Вони навіть не пояснили причину.

— Їм не потрібно. У них є привід: новий голова громади, нові пріоритети, стара недовіра до "вільної культури".

Вона обійшла кімнату, нервово.

— Ми не політики. Ми не проекти. Ми — музика. Як це взагалі можливо? Як можна припинити... звук?

— А вони й не чують його.

Наступні дні були як лабіринт. Щоранку вони намагалися знайти вихід: дзвонили знайомим, писали листи, подавали запити. Але відповідей не було. Лише мовчання чиновників і поблажливі усмішки місцевих “порадників”, які казали:
— Ну це ж було очікувано. Ви занадто щирі.

Філармонія ще працювала — з останніх сил. Учні приходили. Люди сиділи в залі. Але кожен відчував: повітря густіє. Щось насувається.

— Якщо нас закриють, — сказала якось Марта, — я не зможу почати з нуля. Не цього разу.

— Тоді ми не дамо себе закрити.

— Як?

Андрій довго мовчав. Потім узяв її руку.

— Ми не вимагаємо. Ми показуємо. Своїм прикладом. Нехай вони побачать — не ідею, не бюджет, не проект. А людей. І їхню музику.

Вони почали готувати відкриту нічну сесію. Не концерт. Не подію. А живу музику для тих, хто ще сумнівається, навіщо ця філармонія взагалі існує.

За тиждень до виступу надійшла ще одна звістка: будівлю можуть виставити на продаж, якщо протягом місяця не буде офіційного фінансування.

— Ми втрачаємо час, — прошепотала Марта.

— А значить, — відповів Андрій, — час творити.

І в цьому їхньому рішенні вже не було відчаю. Лише напрям.

Навіть якщо навколо — лабіринти.