Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Зима трималась вперто. Хоч календар уже натякав на березень, сніг не танув, дерева мовчали, а повітря дихало холодом, ніби саме не хотіло прощатись. Марта дивилася у вікно філармонії, притулившись лобом до скла. За вікном сипав сніг — рівно, без натяку на весну.

— Сьогодні буде особливий вечір, — тихо сказав Андрій, заходячи до залу.

— Усе може бути останнім, — відповіла вона.

— Або першим.

Цей концерт готували мовчки. Без афіш. Без великої сцени. Лише вогники ламп, кілька рядів стільців і музика, яка народжувалась із потреби, а не з плану. Люди приходили повільно, загортаючись у шарфи, не знімаючи рукавиць. Вони сідали і мовчали. Ніхто не питав, чи це — “офіційно”.

Це була зима. І її останній акорд.

Марта вийшла на сцену не в концертній сукні. А в сірому светрі, у якому писала ранкові партитури. Її нова скрипка була як частина її тіла — без пафосу, без хизування. Лише звук.

Андрій сів за піаніно. Не дивився на зал. Лише на неї. І коли вони почали — тиша зробила крок назад.

Це була музика без жанру. Без назви. Без початку й кінця. Вона народжувалась у повітрі й залишалась у серці. Ніхто не записував. Ніхто не коментував.

У третій частині виступу Марта зупинилась.

— Я можу грати й далі, — сказала вона, — але зараз хочу сказати те, що зріло у мені довше, ніж ця музика.

Андрій подивився на неї. Його пальці завмерли над клавішами.

— Ми часто говоримо, що музика — це правда. Але є правди, які важче зазвичай промовити.

Вона зробила крок уперед. Зал мовчав.

— Коли я вперше почула, як ти граєш, я не розуміла, чому це болить. Тепер знаю — бо ти торкався місця, яке я боялась відкрити навіть собі.

Андрій підвівся. Йшов повільно — не до сцени, а до неї. Став поруч.

— І я боявся. Весь час. Що все це — ілюзія. Що ми — короткий етюд.

— Але ми — симфонія, — прошепотіла вона.

— І я хочу, щоб вона звучала до кінця, — сказав він і витяг із кишені невеличку оксамитову коробочку.

Сніг за вікном сипав, не зважаючи на час. Але зал — завмер.

— Я не знаю, чи філармонія вистоїть. Я не знаю, що буде з фінансуванням, з проєктами, навіть із весною. Але я знаю, що не хочу нічого без тебе. І хочу, щоб кожна наша нота мала ім’я. І прізвище. Твоє.

Він відкрив коробочку. Кільце. Просте, срібне. Як звук піано на кінець зими.

Марта не відповіла словами. Лише поклала пальці на його — ті самі, які творили музику. І тихо сказала:

— Так.

У той момент зима ще не скінчилась. Але серце — вже знало: попереду весна.