Читати книгу - "Четвертий кут, Владислав Марченков"

Цього разу — вже зі знанням, що цей крок не зникне. Бо навіть якщо його сліди зітруться — світ запам’ятає, що він ішов.

Попереду — Роджер, колись знаний як Ораксіс.

Він побачив його здалеку, в воротах.

Не промінь, не бога, не постать із сяйвом — людину. Високу, у простому одязі. Без зброї, без жесту. Він сидів на краю платформи, що висіла над нічим.

Підлога — білий камінь, ідеально гладкий. Небо — ніби витерте. Без кольору, без форми. Лише простір — без кінця і без джерела світла. Ельрайн ішов. Слід не залишався.

— Я думав… — промовив він, зупинившись.

Чоловік підвів голову. Очі — як звичайні. Як у вчителя, що вже не раз пояснював, але не втомився.

— Що я буду більшим? — запитав Роджер.

— Що ти будеш кимось іншим.

Тиша.

— Назви мене Роджером, — сказав чоловік. — Інакше почнемо не з того.

Ельрайн не сів. Він стояв — наче чекав підтвердження, що це не ілюзія. Але її не було.

— То це ти? — тихо.

— Це я. Але не той, що в легендах. І не той, хто придумав, що світ має бути саме таким.

— А який?

Роджер провів долонею по поверхні поруч. І камінь став м’яким. Він пульсував — як шкіра світу. 

— Я той, хто колись зробив вибір. Не кращий, не гірший — просто свій. І з того почався світ.

Ельрайн сів.

— Ти ж не бог, — сказав він. Не з викликом, а з полегшенням.

— Я і не був ним. Вони зробили мене богом, коли не змогли прийняти, що світ був створений людиною.

— Чому ти створив П’єдестал?

— Не для контролю. А щоб хтось інший зміг побачити. Щоб вибір, який я колись зробив, не став єдиним.

Пауза.

Ельрайн нахилився вперед.

— І що тепер? Що я тут роблю?

Роджер посміхнувся.

— Це питання, яке я теж собі ставив. Але воно не працює. Краще запитай: що ти зараз відчуваєш?

Ельрайн задумався.

— Що світ... притих.

— Бо він чекає. Не на команду. На відлуння. І саме воно вирішить, куди рухатись далі.

— Коли я стояв перед ним, — сказав Ельрайн, — я чекав удару. Суду. Засудження чи прощення. Але сталося щось… інакше.

— Тебе пропустили, — відповів Роджер. — Бо ти вже зробив вибір. Просто не усвідомлював цього.

Він підвівся. Камінь під ногами не скрипів, а звучав — глухо, як пульс.

— П’єдестал — не суд. Це помилка назви. Він не зважує серце. Він… відкриває.

— Відкриває що?

— Щось, що в глибіні, щось внутрішнє. Він робить прозорим те, що приховано навіть від самого себе. І дозволяє іншим… чути це.

Роджер провів рукою в повітрі — і перед ними з’явилась модель світу. Без кольору, без орнаменту. Лише лінії — контури земель, вузлів, артефактів.

— Це не планета. Це система.

Ельрайн дивився, не кліпаючи. П’єдестал світився в центрі.

— І ця система працює не на магії. Вона працює на виборі. Кожне рішення, кожна дія — це сигнал. І якщо його чути… він може змінити цілий регіон.

— Ти хочеш сказати, що магія — це... етика?

— Саме так. Це етика, вбудована в фізику. Перші артефакти — це були транслятори. Вони не давали сили. Вони передавали намір у тканину світу.

— Але тепер... ми їх використовуємо як зброю.

— Тому світ і тріщить.

Роджер зупинив модель. На екрані з’явились образи:

— арданський воїн, що кидає щит, щоб прикрити пораненого ворога;

— гном, що розламує готовий до продажу меч;

— молода ельфійка, що розриває договір, знаючи, що це призведе до вигнання.

— Це були вибори, що не дали жодного ефекту миттєво. Але висікли форму майбутнього. П’єдестал це запам’ятав. І почав плести інше полотно.

— Ти кажеш, кожен з нас… змінює структуру?

— Так. Але не всі зміни зберігаються. Лише ті, що зроблені без вигоди. Ті, що — у тиші.

Ельрайн схилив голову.

— Тобто магія — це не подарунок. Це відповідальність?

— Це відповідь світу на твою правду.

— Я довго думав, що Перший Кут — це артефакт, — прошепотів Ельрайн. — Пристрій. Місце. Сила.

Роджер кивнув, але очі в нього були задумливі.

— Ви всі так думали, — сказав він. — Бо шукали початок. Але це лише проекція людської логіки: почати з першого, знайти основу. Насправді те, що ви називали Першим — це був Четвертий.