Читати книгу - "Стражі Дзеркала , Yuleesi"

-Як довго нам ще йти? – знесилено вичавила Катрін, гепнувшись на траву поряд із сестрою.

-Навіть не запитуй, – голос Рубі звучав глухо, бо вона лежала в позі морської зірки долілиць. – Єдине, що я хочу зараз почути – це слова: «Рубі, ти можеш лягти і тиждень спати без сновидінь».

Усі були такі втомлені, що навіть не мали сил усміхнутися.

Важкий і довгий, останній бій геть виснажив їх. Цілу ніч Стражі боролися з Демонами, одну за одною відбиваючи їхні атаки. Галаслива юрба гидких істоток усе сунула й сунула, змушуючи Стражів ні на мить не втрачати пильності й усе більше виснажуючи їх.

Втім, як підозрював втомлений мозок Стражниці, це далеко не кінець. Ці істотки з надр Пекла не були основним ворогом. Швидше за все, вони просто відволікали від основної цілі – захисту Адайн. І, якби  не амулет – яка іронія! – теж із надр Пекла, їм це вдалося б.

Або – і це було ще гірше – демонята мали на меті щось інше, у чому вони безумовно досягли успіху. Їм могли дати завдання виснажити їх, зробити вареними амебами, які просто не мали б сил відбиватися далі. Навіть, якщо Адайн вони тепер не бачать, це не означає, що Стражів вони залишать у спокої.

Рубі застогнала від розуміння, що перед ними ще чималий шмат дороги, а їй зараз хочеться лише ось так лежати, і щоб ніхто її не чіпав.

-Рубі! – цього разу поруч гепнулася Адайн.

Страж брудно вилаялася подумки.

-Адайн, торкнешся мене хоч пальцем, і я тебе пристрелю.

Мабуть, у її голосі було щось таке, що навіть дівчинка зрозуміла – вона не жартує. Адайн непевно глянула на Катрін. Та насилу всміхнулася.

-Ти знаєш, Адайн, вона, швидше за все, говорить цілком серйозно. Коли моя дорога сестричка втомлена або голодна, до неї краще не підходити.

Мала похнюпилася.

-Ми ще довго будемо тут сидіти? – спитала вона.

-Доки Стражі не почуватимуться дієздатними, – повідомив Наставник Рейнард. – Інакше ми по одному загинемо в дорозі.

Рубі поривалася сказати, що вони все одно загинуть, не тепер – то в четвер, але присутність Адайн стримала її. Навіщо лякати дитину, яка, не встигнувши побачити всю красу життя, вже сповна скуштувала його гіркоти?

-Рубі? – знов почула вона біля себе і вже була готова змінити рішення – налякати дівчинку, щоб та хоч на трішки замовкла і дала Рубі можливість відпочити. Насилу Страж обернула голову ліворуч – Адайн стурбовано намагалася зазирнути їй в обличчя.

-Чого тобі треба? – озвалася Ернандес, почуваючись так, наче кожна частинка її тіла була позичена у когось, і разом вони відмовлялися функціонувати.

-Послухай… – Адайн вертіла у руках поділ власної футболки.

-Та я слухаю, – скипіла Рубі. – Слухаю, до того ж, якнайуважніше. Чого тобі треба?

-У мене запитання, – Адайн несміливо підвела на неї погляд своїх золотистих очей.

-Та говори вже, – застогнала Рубі, зусиллям перекидаючи виснажене тіло на спину.

-Чому… Чому вони мене не бачили? – видала дівчинка.

-Хто? – Рубі перевела погляд від небес до малої, яка настирливо влазила в її відпочинок.

-Демони, – просто уточнила Адайн, і на галявині запанувала тривожна тиша. – Це ж були демони?

-Так, – Рубі ухопилася за цю можливість утекти – що-небудь, аби тільки не пояснювати, чому вони не бачили дівчинки. – Це були демони. Не упевнена, але, здається, ракшаси. Небезпечні штуки і…

-Рубі? – Озвалася Ем.

Вона потай скривилася – приховати щось від Емілії вона не зможе. Ем завжди бачила більше, ніж Рубі хотіла показати. Бісова дитина ця Адайн!

-Що?

-Про що це Адайн говорить? – підозріло спокійно запитала Емілія.

-От і запитай в неї, – буркнула Рубі, щосили намагаючись відтягнути мить, коли доведеться говорити.

-Рубі! – гарикнула Ем, розвертаючись до неї. – Досить викручуватися! Говори!

Рубі зі стогоном сіла, спершись спиною на дерево. Шкіра все ще саднила, але вже дозволяла так зробити. Дівчина відкинула голову на вкритий мохом стовбур.

-Питайте, Бог із вами, бо інакше ніхто з нас не матиме спочинку.

Проте ніхто не поспішав із запитаннями. Стражі насторожено дивилися то на Адайн, то на Рубі, Наставники суворо супилися.

-Що? – визвірилася Рубі, роздратовано розплющуючи очі. – Чого ви на мене витріщилися? Чого мовчите? Щойно ж було до біса питань! Питайте! Чи вам заціпило?

Адайн сторожко наблизилася до неї. Сіла поруч на траву.

Рубі внутрішньо напружилася – вона не звикла до дітей і не дуже любила таку компанію.

-Рубі, – боязко вимовила дівчинка. – То чому вони мене не бачили?

Ернандес важко зітхнула.

-Питання в десятку, – гірко усміхнулася Страж, дивлячись кудись у безкраї небеса.

Сонце підіймалося все вище, осяваючи їх золотистим світлом. Ставало тепліше. Рубі зітхнула.