Читати книгу - "Родаки"

class="p1">Соломонів кум Семен Шитиминя на прізвисько адмірал Хорті читав у самотині над дідом псалтир, коли до передньої кімнати увійшли пан Фийса. Після вчорашнього замочування горя пан учитель мав такий вигляд, ніби його самого мочили місяць у діжці із капустою. Пан Фийса навшпиньки підійшов до узголів’я покійника, скорботно схилив голову і смиренно-печальними очима у глибокій задумі дивився на умиротворене обличчя дорогого сусіда, час од часу поправляючи пляшку самогонки, що так і норовила вистрибнути з неглибокої кишені піджака. Адмірал Хорті з одвертою неприязню поглянув з-під окулярів на пана Фийсу і читав таким тоном, наче рядки із псалтиря адресував не небесам, а панові вчителю. А небожатко пан Фийса цим зовсім не переймався, жалібно посморкував, навіть натужувався заплакати, однак сльози чомусь не хотіли бігти на очі. Відтак з однієї кишені витяг погарчик, з іншої вередливу пляшку, поставив перед адміралом Хортієм на стіл. Далі, дивлячись на нього безвинно-дитячими очима, пан учитель лагідно сказав:

— Вип’ємо.

— Майте Бога в серці, пане учителю, — відповів суворо Хорті. — Я святого псалтиря читаю!

— Так я і кажу: вип’ємо, авби псалтир гладко і смачно читався, — сказав пан Фийса.

Після деяких вагань адмірал Хорті помалу простягнув руку до погара. Випили. Закусили рукавами.

— Но, позерайте, свату, наш Мішко якось аж помолодів у гробі, — кивнув у бік покійника пан Фийса. — Дуже файно випозірує, най ’му буде нівроку.

— Но ще би не помолодів — два дні вже не п’є, то чом би красно й не випозірував.

Тут пан Фийса акуратно налив погарчик і шанобливо поклав біля труни.

— А се ще для чого? — вилупив очі адмірал.

— Тать для Мішка.

— Айбо він мертвий!

— А што, хіба Мішко настільки мертвий, што вже і не вип’є із нами? — запитав із здивуванням пан Фийса.

— Хіба, пане вчителю, ви не знаєте, што мертві вже не п’ють і не закусюють?

— Но, та свистати тогди на таку смерть, — розчаровано прорікнув пан Фийса.

І тут сталося диво, яке ніколи ніхто так і не міг пояснити. Тіло Соломона здригнулося, обличчям пройшов легкий трем і обидві щоки, немов помідори під благодатним літнім сонцем, почали помаленьку рожевіти. Чоло вмить покропилося потом, і дід глибоко зітхнув. Далі розплющив очі, підвівся і, зацікавлено дивлячись то на кума Хортія, то на пана Фийсу, запитав нелукаво:

— А ви якого міндена туйки робите?

— Ми, Мішку, тото… як вам ліпше уповісти… Ви малінько умерли… і ми вас малінько хоронимо, — мовив, затинаючись, пан Фийса.

Як не дивно, але раптове воскресіння Соломона не вразило ані кума, ані пана вчителя.

— Куме, вам говорити не можна, бо ви умерли, — застеріг адмірал Хорті. — Лежіть собі спокійно і не дихайте, бо можете челядь настрашити.

— Так… так, ороньовий Мішку, — засокорив і собі пан Фийса. — Ви так файно, нівроку, умерли… Блискавка у вас врізала — і капут. І не хворіли’сьте і не мучилися… вам так повезло, што кожен вам заздрить…

— Но та за сесе, цімборове, треба упити, — сказав, напівлежачи у труні, Соломон.

— Палінька туйки… коло вас, — хутко підбіг до діда Фийса і простягнув Соломонові стакан. — І пийте на здоровлічко.

Дід ковтнув слив’янку і вдоволено прогурчав.

— Пане вчителю, ви думаєте своєю цуравою головою, што робите? — знервовано мовив кум Хорті. — Покойників не можна споювати.

— А чому, солодкий сватику? — запитав збентежено пан вчитель.

Адмірал довго думав-думав і бовкнув:

— Бо покійник не має того здоров’я й удовольствія, што при жизни.

На цю словесну баталію в кімнату тихенько увібгалася тітка Маргарита. Побачивши Соломона, що сидів у домовині, наче циганський барон, і вдоволено усміхався, тітка дико заверещала.

— Закрий писок! — крикнув адмірал Хорті.

Маргарита одразу вмовкла.

— Што сталося? — запитала перелякано, не віднімаючи долоні від рота.

— Нич страшного, Моргітко, не сталося, — заспокоїв пан Фийса. — Наш Мішко мало умер, а пак малінько встав. Випив з нами погарчик паліньки — і вмре далі.

— Но та тото ще треба подумати! — рішуче заперечив Соломон.

— Няню, ви маєте, до фрасової каріки, якусь совість, — швидко оговтавшись, раптом зарепетувала тітка Маргарита. — Ми стілько курей зарізали, два барани, наварили поливки, два горщики голубців, напекли всякої смакоти і што тепер — сесе пропаде, бо вам перехотілося вмирати? А скілько паленьки! П’ять ящиків лем єдного пива купили. І ви хочете, авби ми тепер сесе вшитко вернули у крамницю?

— Йой, Моргітко, я ліпше сам умру, лем не вертайте тото добро, — звели до неба благально руки пан Фийса.

— А як нам тепер перед людьми випозірувати? Раз у житті зібралась уся родина, авби по-людськи відпразнувати похорони, а вас шершень укусив у гузицю — мусіли’сьте встати. Якшто каждий із нас так буде робити — коли захочеться умре, коли захочеться воскресне — то дуже скоро підемо по світу із тайстрами.

— Та што, закопліть мене тогди у землю живим? — розвів руками Соломон.

— Можна малінько, Мішку, — згодилися пан Фийса. — Ми вас малінько загребемо. Полежите собі спокойно, а пак, якшто вам не полюбиться — буде студено чи мокро, — то встанете собі на здоровлічко.

— Якшто ви так спокійно, пане вчителю, говорите, то, може, вас і закопаємо, — запропонував дід.

— Йой, майте совість, сусідо! По-перше, я не великий любитель смерти. А во-вторих, я чоловік самотній. Поминки за мною ніхто не зробить. А так просто, на тверезу голову, неінтересно вмирати, — висловив філософськи пан Фийса.

— Конєшно, хто на пусту голову буде задарма горлянку на похоронах дерти і на порожній желудок плакати? — рішуче підтримав пана вчителя адмірал. — А тутки, куме, у вас вже все готове — і пити, і їсти. Так што, куме, не дурійте — умирайте дальше! Бо все одно, — продовжував адмірал Хорті, — якщо кума Фіскарошка учує, што ви, Мішку, воскресли, і порахує свої видатки на похорони, вам, кумику, точно буде галамбець — она вас нараз уб’є!

— На мою душу, што так і буде, — підтвердила тітка. — Так што, няньку, ліпше вмирайте тепер безболєзнєнно, доки не прибігли мамка і не вбили вас якоюсь дерев’якою, — щиро порадила Маргарита.

Тим часом Фіскарошка, певне, аби забутися, безцільно нишпорила по хліву. Смерть Соломона добряче втеліжила бабу, але не далі. Якщо розум прийняв і проконстатував кончину діда, то добродушне і наївне бабине серце навіть і чути не хотіло, що душа Соломона вже пасе небесних телят. Тому Фіскарошка тепер ніби знаходилася в подвійному стані — між реальністю й ірреальністю. Нипала по хліву, переставляючи знічев’я речі, і весь час говорила із собою: «Знаю, солодкий Мішку, што ти помер. Айбо непорочна душечка твоя зосталась зо мною. Я чуствую,