Читати книгу - "Мертві квіти"

Стас мовчки сверлив Мамчура очима.

— I друга, — продовжував той. — Ви живете у будинку i вперто бажаєте дiстатися до причини. Вам не дадуть займатися цим спокiйно. Я особисто не дам. Розумiєте? А буде на моєму мiсцi хтось iнший, вiн не дасть. Для нас, на вiдмiну вiд вас, варiантiв не iснує. Справа дiйде до суду так чи iнак. I свiдки потрiбнi знайдуться. I навiть якщо обвинувачення не виграє процесу, це затягнеться ще надовго. Тяганина, i не лише для вас. Олена ваша, нагадаю ще раз, також фiгурує невигiдним боком. Нi для кого не секрет, що на лаву пiдсудних i навiть ще далi сiдають цiлком безневиннi люди. На хрiна воно вам? У вас є хоч якась логiка? Убийте мене, не зрозумiю.

Схоже, прокурор виговорився. Усе виглядало не те слово — логiчно. Розмiрковувати не було над чим. Щоб учинити iнакше, потрiбно не мати здорового глузду. Не мати зовсiм. Просто зараз Стас отримував те, за чим їхав сюди з самого початку, за чим неймовiрно шкодував, сидячи у камерi, i одночасно позбувався усiх неприємностей, витягаючи й Оленку. Фактично, вiн вигравав цю вiйну. Чого iще бажати?!

Напевно, нiчого. Хiба що залишалося невдоволення вiд величезної кiлькостi нерозкритих таємниць, нехай навiть чужих, якi вже починали проступати. Таємниць людини, яку дуже умовно можна назвати родичем i iснуванням якої нiколи не цiкавився. I все? Та нi, не все. Ще враження незавершеностi справи, яка захопила не на жарт. I вiдчуття, що тебе виваляли у лайнi. Причому тепер уже за це не відповість ніхто.

Цiкаво. Нiколи б не подумав, що подiбне вiдчуття здатне з'являтися при отриманнi майже шестидесяти «штук» «зелених». Здавалося б, у такi моменти скажена ейфорiя повинна перекривати геть усе.

Ейфорiя десь вiдпочивала.

— Я мушу подумати, — промовив Стас, вiдсуваючи чашку. — Давайте завтра.

— Одного разу ви вже думали, — похмуро промовив Мамчур. — Одного разу вже казали «завтра». Я повiвся. Ви передумали. Через це я опинився у дурнiй ситуацiї. Бiльше не хочу. Вирiшуйте тут i зараз. Якщо нi, я змушений буду дiяти на власний розсуд. I нашi з вами приємнi стосунки скiнчаться остаточно. Повторюю ще раз: я не налаштований проти вас, але у мене реально немає iншого виходу.

— Ви хочете сказати, що така сума при вас?

Замiсть вiдповiдi Мамчур вiдкрив грубу барсетку i виклав на стiл пачки грошей в упаковках з банкiвськими печатками.

— Рахуйте. Нотарiус унизу. Кликати?

Рука його завмерла над телефоном.

Усе перекрутилося у головi. Що ж таке вiдбувається?! Стас визнавав за собою i прагматизм, i здоровий глузд, i iнстинкт самозбереження, i багато iнших якостей, котрi мали б зараз не те що пiдштовхнути прокурорську руку з трубкою до вуха — прилiпити її туди намертво. Проте було ще щось. Патологiчно нерозумне. Необґрунтоване. Внутрiшнiй голос? Та хай йому грець, якщо вiн настiльки дурний!

— Кликати, — упевнено промовив Стас, мацаючи руками по порожнiх кишенях операцiйної пiжами. — I негайно, поки я не наробив ще якихось дурниць.

Рука з телефоном завбачливо посунула до нього пачку цигарок.

Усе вiдбулося блискавично. Шевчик з'явився одразу. Усе було при ньому. Нотаріальний бланк з видрукуваним заздалегiдь текстом лiг перед Стасом на стiл.

Я, Ковач Станiслав Iванович, отримав вiд…

Рот його роззявився сам собою. Оце повороти! То ось вiн хто, виявляється, ватажок мiсцевої мафiї, котрий заправляє навiть прокурором?! Саме так хотiлося пожартувати, але вiн стримався. Швидше за усе, просто пiдставна особа. Втiм, яке його дiло?

…отримав вiд Берковича Леонiда Семеновича 55 000 (п'ятдесят п'ять тисяч) доларiв США за майбутній продаж йому будинку на вулицi Коновальця, 18, яким володiю згiдно iз заповiтом, i право продажу якого, за цим же заповiтом, набуваю….

Далі стояла дата вступлення Стаса у права власності на будинок. Обличчя пашіло. Стас машинально обтер його, намагаючись усунути все, що заважало зосередитися.

Вiдповiдно до угоди зобов'язуюся цього ж дня звiльнити вказаний будинок, оформивши акт його купiвлi-продажу на користь Берковича Леонiда Семеновича без будь-якої додаткової оплати. У випадку смертi Берковича Леонiда Семеновича до вказаної дати будинок цього ж дня переходить у власнiсть людини, вказаної у його заповiтi.

Он як. Все-таки Беркович. Той, хто вже кiлька мiсяцiв i так «жив» на горищi, намагаючись вигнати законного господаря, той, хто допомагав лiквiдувати Мурашевичку, а убивство повiсити на нього.

— А де ж сам пан Беркович? — не зрозумiв Стас.

— А навiщо вiн вам? — у свою чергу не зрозумiв Шевчик. — Беркович потрiбен насамперед менi. А ви усе, що маєте отримати вiд нього, вже отримали. Он, до речi, рахуйте. I тепер насамперед вiн зацiкавлений у правильностi оформлення паперiв.

Грошi були справжнi. Бiльше того — щойно з банку. А бланки мiстили усе, окрiм поки що пiдпису покупця. Розмова з Олегом точилася недовго i, скiнчивши її, Стас додав до угоди ще один пункт:

«У випадку ж моєї смертi до дня вступлення у право власності будинок не може перейти у власнiсть вказаних осiб ранiше цiєї дати».

Суттєве доповнення. Тепер можлива смерть спадкоємця нiяк не прискорювала вступлення у права Берковича i компанiї. Довелося Шевчику повертатися до контори, аби додрукувати останнє речення. Порахувавши грошi, Стас потяг до себе один з примiрникiв угоди.

— Навiщо? — не зрозумiв Шевчик. — Берко розпишеться, я вам принесу. Однаково ж пiдпис потрiбен.

— От нехай вiн розпишеться на вашому, а цей лежатиме у мене. Принесете менi з його пiдписом — я вiддам вам свiй. Тодi пiдете знову до нього.

— Для чого так складно? — не зрозумiв Мамчур.

— А раптом за дверима вже СБУ стоїть? — багатозначно скривився Стас. — А ви повiдомили, що даватимете лiкаревi хабаря за майбутню операцiю. I номери цих купюр вже переписанi…

Обоє смiялися вiд душi.

— Хотiв би я, щоб менi такi хабарi давали… — крiзь сльози ледве вимовив прокурор. — Я б брав, їй-Богу… Хто повiрить? Розсмiшили, докторе.

— Гаразд, — пiдбив пiдсумок Шевчик. — Нехай так. Справу зроблено? Завтра обмiняємося примiрниками. Поїхали?

— Можу вас зачекати, — запропонував Мамчур. — До банку довезу. У нас кишенькові майстри не водяться, але все ж таки… Та й потiм — вдала оборудка потребує чарки!

— Дякую, — пiдняв обидвi руки Стас. — Сам. Усе решта сам.

— Як знаєте…

Павловська увiйшла практично одразу.

— У вас усе гаразд? Станiславе Iвановичу! Не мовчiть!

— Начебто…

Навiщо