Читати книгу - "Вогнем і мечем"

Страждаючи від ран, змучений переживаннями, Скшетуський у безсонні ночі свої втішався тільки думкою про князя. Зірка Хмельницького неминуче померкне, коли підніметься у своїх Лубнах князь. Хто знає, чи не з’єднався він уже з гетьманами? І нехай значними були сили Хмельницького, і нехай кампанія починалася вдало, і нехай із ним ішов Тугай-бей, а коли треба, обіцяв прийти на допомогу й сам «цар» кримський, Скшетуський навіть і гадки не допускав, що це сум’яття може тривати довго, що один козак здатний розхитати всю Річ Посполиту і зламати грізну міць її. «Біля порогів українних вал цей розіб’ється», – думав намісник. Та й чи не так закінчувалися вони, всі козацькі заколоти? Спалахнувши, ніби полум’я, вони згасали за першої ж сутички з гетьманами. Так воно було досі. Коли з одного боку хапалося за зброю гніздо низових хижаків, а з другого – держава, береги якої омивали два моря, розв’язку передбачити було легко. Гроза не може тривати безкінечно, а значить, вона мине і має розгодинитись. Усвідомлення цього підтримувало пана Скшетуського і, можна сказати, було для нього живодайним, бо що не кажи, а мучив його тягар такий нестерпний, якого досі йому в житті жодного разу відчути не довелося. Гроза, хоч і мине, може знищити ниви, зруйнувати житла і завдати непоправної втрати. Адже через неї, через цю грозу, він сам ледве не поплатився життям, позбувся сил і втрапив до осоружної неволі саме тоді, коли воля для нього є важливішою за саме життя. Як же в такому разі від сум’яття могли вберегтися істоти куди більш слабкі і захистити себе не здатні? Як там Олена в Розлогах?

Але вона, мабуть, уже в Лубнах. Олена снилася наміснику в оточенні доброзичливих людей, що хоч і була обласкана самим князем і княгинею Гризельдою, обожнювана лицарями, та все-таки журилася за своїм гусариком, який завіявся десь аж на Січ. Та настане врешті день, коли гусарик повернеться. Сам Хмельницький обіцяв йому волю, а лавина козацька тим часом котиться й котиться до порога Речі Посполитої, але, коли розіб’ється, надійде кінець печалям, прикрощам і тривогам.

Лавина й дійсно котилася. Хмельницький, не зволікаючи, згорнув табір і рушив назустріч гетьманському синові. Сили його були тепер і справді могутні, бо разом із козаками Кречовського і чамбулом Тугай-бея було під його рукою близько двадцяти п’яти тисяч добре підготовлених вояків, які рвалися в бій. Про військо Потоцького достеменних відомостей не було. Перекинчики повідомляли, що в нього дві тисячі важкої кавалерії й близько дюжини гармат. За такого співвідношення результат битви вгадати було важко, адже однієї атаки страшних гусарів часто-густо бувало досить, аби здолати десятиразово переважаючі сили. Так, Ходкевич, гетьман литовський, із трьома тисячами гусарів розбив дощенту під Кірхгольмом свого часу вісімнадцять тисяч відбірної піхоти й кавалерії шведської; так, під Клушином одна панцирна корогва в приголомшливому кидку розбила декілька тисяч англійських і шотландських найманців. Хмельницький про це знав і тому йшов, як повідомляє хроніст, неспішно та обачливо: «…многими уму своєго очима, яко ловєц хитрий, на вшисткє строни поглядаючи і сторожу на милю і далі від обозу маючи».[74] Так підійшов він до Жовтих Вод. Знову було схоплено двох язиків. Вони теж підтвердили нечисленність коронних сил і донесли, що каштелян через Жовті Води вже переправився і почав провадити необхідні фортифікаційні роботи.

Серце його радісно билось. Якщо Потоцький одважиться штурмувати, поразки гетьманському синові не минути. У полі козакам із панцирними не зрівнятись, але, окопавшись, б’ються вони добряче і з такою величезною перевагою в силах штурми відіб’ють обов’язково. Хмельницький вельми розраховував на молодість і недосвідченість Потоцького. Одначе при молодому каштеляні перебував досвідчений воїн, живецький старостич пан Стефан Чарнецький, гусарський полковник. Цей небезпеку відчув і переконав каштеляна відійти назад за Жовті Води.

Хмельницькому не лишалося нічого більше, як піти за ними. Наступного дня, подолавши жовтоводські трясовини, обидва війська опинилися віч-на-віч.

Та жоден із воєначальників не бажав ударити першим. Ворожі стани заходилися квапливо оточувати позиції шанцями. Була субота, п’яте травня. Весь день лив безкінечний дощ. Хмари так обложили небо, що вже з полудня, начебто зимової пори, зробилося темно. Надвечір злива зробилася сильнішою. Хмельницький руки потирав од радості.

– Хай тільки степ розмокне, – говорив він Кречовському, – тоді я, не роздумуючи, зустрічним боєм із гусарією зійдуся, вони ж у своїх важких бронях одразу в грязюці потонуть.

А дощ усе лив і лив, ніби саме небо вирішило підсобити Запоріжжю.

Війська під струменями зливи ліниво окопувалися. Розпалити багаття було неможливо. Декілька тисяч ординців виступили з табору простежити, щоб польські загони, скориставшись туманом, дощем і темрявою, не втекли. Затим усе зовсім стихло. Чути було тільки плескіт зливи і шум вітру. З упевненістю можна було сказати, що в обох таборах ніхто очей не змикає.

З самого ранку, немовби тривогу, а не сигнал до бою, протяжно й тужно заграли в польському стані сурми, за ними тут і там забурчали барабани. День займався печальний, темний, сирий; стихії втихомирились, але сіявся ще, мовби крізь сито, дрібний дощик.

Хмельницький звелів ударити з гармати.

За нею гримнула друга, третя, десята, і, коли з табору в табір почалася звичайна канонадна «кореспонденція», Скшетуський сказав своєму козацькому ангелу-охоронцю:

– Захаре, виведи ти мене на шанець подивитися, що діється.

Захарові й самому було цікаво, тому він не відмовив. Вони вирушили на високий фланг, звідки як на долоні видно було дещо ввігнуту долину, жовтоводські болота і обидва війська. Ледве поглянувши, пан Скшетуський схопився за голову й вигукнув:

– Боже святий! Це ж усього кінний загін, не більше!

І справді, бруствери козацького табору простяглися на добру чверть милі, а польські в порівнянні з ними мали вигляд незначного редутика. Різниця в силах була настільки явною, що перемогу козаків неможливо було взяти під сумнів.

Серце намісника стислося. Не настав, значить, іще останній час для гордині та бунту, а тому, що настане, судилося позначити новий для них тріумф. Так воно принаймні зараз здавалося.

Сутички під гарматним вогнем уже почались. Із флангового укріплення було видно й окремих вершників, і цілі групи тих, що мірялись один з одним силами. Це татари сходилися з синьо-жовтими козаками Потоцьких. Вершники наскакували один на одного, спритно розліталися врізнобіч, об’їжджали один одного з боків, перестрілювалися з пістолів і луків, метали списи й намагалися