Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

— періґорський шляхтич, урочий, з прекрасними манерами і провінційною нецеремонністю. У Ґермантів, під час візити короля англійського, з яким дю Ло дуже приязнив, після полювання посідали за підвечірок; о цій порі дю Ло мав звичку скидати черевики і надівати сукняні капці. Уявіть собі, що присутність короля Едуарда і всіх цих великих княжат його нітрохи не збентежила. Він спустився до салону в м’яких капцях. Він гадав, що йому, маркізові дю Ло д’Аллеман, нема чого панькатися з королем англійським. Він і цей чарівливий Квазімодо де Бретейль — ось хто найбільше мені подобався. Вони були щирими приятелями... (Вона хотіла сказати «вашого батька», але затнулася.) Ні, у них нічого спільного ні з Ґрі-Ґрі, ні з Бреоте. Дю Ло був справжній періґорський дідич і маґнат. Меме любив цитувати сторінку з Сен-Сімона про котрогось із маркізів д’Аллеман». Я навів перші слова цього портрету: «Маркіз д’Аллеман вибивався серед періґорської шляхти своєю вишуканістю, ученістю, заслуг він мав більше, ніж будь-хто інший, сусіди вважали його за головного арбітра і завжди зверталися до нього, шануючи його чесність, розум, ґречність і, як сільський півень...» — «Так, дю Ло мав щось від цього, — озвалася дукиня Ґермантська. — Він завжди був червоний, як півень». — «Так, я пам’ятаю, при мені наводили цей опис, — сказала Жільберта, промовчавши, що наводив його батько, великий шанувальник Сен-Сімона.

Вона любила побалакати про принца Аґріґентського та про графа де Бреоте ще й з іншої причини. Принц Аґріґентський за своїм родоводом походив з араґонського дому, але його сеньйорія була пуатвенська. А той замок, де він мешкав, був власністю не його родини, а першого мужа його матері і стояв він десь посеред дороги між Мартенвілем і Ґермантами. Жільберта говорила про принца і про графа де Бреоте як про сільських сусідів, які нагадували їй стару провінцію. Точніше, в її словах було трохи брехні, бо тільки в Парижі, за посередництва графині Моле, вона познайомилася з графом де Бреоте, давнім батьковим приятелем. При цьому втіха, з якою вона згадувала околиці Тансонвіля, могла бути щира. Снобізм у деяких людей схожий на ті смачні напої, в які вони додають корисні речовини. Жільберту могла цікавити якась гожа дама, бо та була власниця гарних книжок та картин Натьє, — моя колишня приятелька навряд чи пішла б їх оглядати до Національної бібліотеки або до Лувра, і я думаю, що, попри близьке ще сусідство, Жільберта відчувала б чари Тансонвіля, втілені в особах пані Сазра чи пані Ґупіль, куди слабше, ніж у принці Аґріґентському.

«Сердека Бабал і сердека Ґрі-Ґрі! — мовила дукиня Ґер-мантська. — Вони ще кволіші, ніж дю Ло, боюся, що їм уже рясту не топтати, ні тому, ні тому».

Прочитавши мою статтю, дук Ґермантський сказав мені кілька компліментів, вельми стриманих. Йому не подобалася певна утертість мого стилю, в якому він убачав «загонистість і метафорику в дусі вже застарілої прози Шатобріана». Зате він палко віншував мене з тим, що я «взявся до діла». «Я люблю, коли людина щось робить власноруч. Не зношу людей гулящих. Це завжди або позери або гістерики. Безголове насіння!» Жільберта, навчившись переймати великосвітські манери на льоту, заявила, що пишатиметься тепер знайомством із письменником: «Ви тільки уявіть собі, як я казатиму, що маю втіху, що маю честь бути з вами знайома!» «Чи не хочете ви піти з нами до «Опера комік»? — спитала мене дукиня, і я подумав, що це напевно та сама ложа, в якій я бачив її вперше і яка тоді видавалася мені неприступною, як підморське царство нереїд. Проте відповів журним тоном: «Ні, я не ходжу до театру, я втратив особу, яку дуже кохав». Я вимовив ці слова майже зі слізьми на очах, але вперше відчув якусь приємність від цього. Відтоді я почав до всіх писати, що мав велике горе, і відтоді почав про нього забувати.

Коли Жільберта пішла, дукиня Ґермантська сказала мені: «Ви не зрозуміли моїх знаків — це щоб ви не згадували Сванна». Я почав виправдовуватися. «Та я чудово вас розумію; у мене в самої його ім’я вже було на вустах, але я прикусила язика. Жах! Яке щастя, що я вчасно схаменулася! Ви знаєте, Базене, це дуже неприємно», — сказала вона мужеві; аби загладити мою провину, вдала, наче приписує її схильності, властиві усім людям і майже непереборні. «Що ж я на це пораджу? — відповів дук. — Хіба тільки знов занести ці малюнки нагору, якщо вони нагадують вам про Сванна. Не думаючи

про Сванна, ви перестанете про нього й говорити».

Назавтра я дістав, на великий свій подив, два віншувальні листи, один від пані Ґупіль, комбрейки, якої не бачив кілька років і з якою навіть у Комбре розмовляв не більше трьох разів. Вона взяла «Фігаро» у читальні. Отож, як тільки в житті трапляється щось, що викликає якийсь розголос, вісті про це приходять до нас від людей, які давно з нами розійшлися і про яких ми забули, аж нам здається, що вони дуже далеко від нас, десь на краю світу. Забуте однокашництво, яке мало двадцять нагод нагадати про себе, нараз подає ознаки життя, хоча буває й інакше. Наприклад, Блок, чию думку про статтю мені б хотілося знати, не відгукнувся. Щоправда, він прочитав мою статтю, але признався мені в цьому згодом, і то завдяки рикошету. Через кілька років він надрукував у «Фігаро» статтю й одразу повідомив мені про цю подію. Оскільки те, що він уважав за привілей, випало і на його долю, заздрість, яка змусила його вдавати, ніби він не читав моєї статті, зникла немов звіяна вітром, і Блок сказав мені про публікацію, але не так, як хотів би почути від мене про свою: «Я чув, що ти теж написав статтю, але волів не говорити тобі про це, щоб не образити, ми не повинні нагадувати друзям про те, що їх принижує. А писати до газети про шаблюки й кропила, про файв-о-клоки, про святу водицю — це принижує». Його характер не змінився, але стиль став не такий вишуканий, так трапляється з письменниками, які звільняються від манірности; вони мережать уже не символічні поезійки, а беруться за романи, що друкуються в журналі з числа в число.

Аби винагородити себе за Блокову мовчанку, я перечитав ще раз листа пані Ґупіль, проте лист був холодний. Велике панство вдається до певних формул, розставляючи їх час-токіллям. Отож