Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

— Що мені з тими синами робити?! Воліли замість них собаки породитися та й були би гавкали, хату стерегли від злодіїв!

Поїхав дурень, грає з грабіною на коня — відіграв найстаршого брата Петра, виграв і другого брата. Почав вигравати по одному тих невільників — виграв тисячу. Далі грає грабіна на свій палац — програла палац. Грає на маєток — програла маєток. Нарешті сама на себе грає. Кинула карти — виграв дурний Іван грабіну. А вона каже:

— Хитрий ти, Іване, але я ще не твоя.

Прибіг старий граб’я, заплакав:

— Донечко, що ти наробила?! Піду я тепер з торбами по світу, бо приймаємо хама за зятя.

А вона каже:

— Коли цей хлоп виконає три моїх завдання, тоді піду за нього, а коли ні — він звідси живим не вийде.

Іван за день дуже натомився, пішов спати, а рано кличуть його снідати. Каже він грабіні за сніданком:

— Ну, давай свої завдання.

— Маєш мені за одним махом ущибнути дванадцять яблук. Як не вщибнеш, голову тобі відотну, а ущибнеш — буду твоя. Лише пам’ятай: дванадцять яблук — не більше і не менше.

Іван узяв добрий бук і як ударив по гіллі — впало одинадцять яблук здорових, а дванадцяте гниле.

Каже грабіна:

— Я виграла!

— Нє, я виграв, — не погоджується Іван. — Ти казала дванадцять яблук ущибнути — є дванадцять, а що гниле одне, то мене це не обходить.

Подала грабіна Івана до суду, а суддя знає, що вона вже свій маєток програла, і питає:

— В чім справа?

— Та так, пане суддя, — починає Іван. — Оця панна казала вщибнути дванадцять яблук за раз. Я вщибнув, але дванадцяте було гниле. Панна каже, що я програв справу.

— Але було яблуко? — питає суддя.

— Було.

— То ви, панно, програли, — каже суддя. — Ви колись теж були, як здорове яблуко, а тепер — гниле.

Йде грабіна додому й не знає, що має робити, аж коси на собі рве. Каже Іванові:

— То ще не все. Я ще титул маю.

— Що від мене треба? — питає Іван.

— Маєш вночі пасти свого коня коло моєї конюшини, але дивися, як забіжить кінь у конюшину, то програєш, а як ні — я програю.

Іван узяв копач, прип’яв коня, а сам пішов спати. Грабіна підкралася, копач витягла з землі, і кінь пішов у конюшину. Рано встають: кінь у конюшині плаває. Каже вона:

— О! Я виграла!

А Іван розсердився:

— Як виграла?! Ти нащо коня спустила?

Знову йдуть до суду. А суддя:

— В чім вам розходиться? Знову прийшли голову морочити!

Іван розповідає:

— Так і так, пане суддя, ся панна сказала пасти коня коло її конюшини й аби кінь не зайшов у конюшину. Я присилив коня до копача, а вона вночі коня спустила — пішов кінь у конюшину.

— Свідків маєте, що вона дійсно до коня вночі підходила?

— Маю, — каже Іван.

А він постарався, аби свідки були.

Суддя каже:

— То ви виграли, а грабіна програла.

Йде панна грабіна, думає, як хлопа позбутися. Каже:

— Знаєш що, Іване, я втвору двері, а ти сідай на коня. Коли в’їдеш конем до мого покою, де ми в карти грали, то ти все виграв, а коли ні, то забирайся геть, аби твого духу тут не було!

Панна двері втворила, а він на коні влітає до палацу. Вона заперла двері, й кінь заніс Івана аж на кухню. Кричить грабіна:

— Програв! Програв!

Каже Іван:

— Підемо до суду, най нас суд розсудить.

Ідуть. Суддя встає і каже:

— Що вам, панно грабіно, так розходиться, що ви по судах тягаєтеся?

Вона розказує, куди мав Іван на коні заїхати, а куди заїхав.

Тоді слухає суддя Івана. Той говорить:

— Присуде ласкавий, я їхав конем до покою, але панна двері закрила, тому я заїхав на кухню.

Нічого не виграла грабіна. Мусила тих невільників усіх повипускати, весь маєток перейшов до Івана, а грабіна тоді:

– Іване, сватай мене.

Іван подумав-подумав та й говорить:

— Ти ще молода, то я з панни постараюся ґаздиню зробити. В мене ти в карти грати не будеш. А не захочеш, то прожену, як собаку.

І жив Іван з грабіною.

Ненькова сопілка й батіжок

Жив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.

Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали леґенями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:

— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.

— Добре, неньку, — відповіли хлопці.

Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.

— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?

— А що? Можу піти.

Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:

— Це ти, Офермо?

— Це я, неньку.

— А чому першим не прийшов найстарший?

— Сказав, що боїться.

– Їсти тобі дали?

— Дали.

— А не холодно?

— У мене є теплий кожух, неньку.

— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.

Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:

— Як там? Балакав з неньком?

— А чому би й ні?

— Що вони казали?

— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.

Найстарший не повірив:

— Усе це тобі, дурному, приснилося!

— Най буде й так.

На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший син. Але він сказав:

— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?

— А що, можу піти, — погодився дурний.

Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.

На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:

— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов?

— Казав, що він часу не має.

— Коли так, візьми й цей батіжок. Він буде рятувати тебе від небезпеки. А тепер іди додому і можеш більше на мою могилу не приходити вночі.

Оферма засунув батіжок за пояс, подався додому і ліг на піч спати. Середущий спитав:

— Ну, балакав з неньком?

— Аякже!

— Що він сказав?

— Аби-м більше вночі не приходив.

Середущий не повірив.

— А щоб ти скис! Таке може тільки приснитися дурному.

Оферма захропів на