Читати книгу - "Купальниця"

196

— …просто радість зникла, — голос Олега, — от нічого не

цікаво, взагалі. Ні, ось це цікаво, без сумніву, але якось див-

но — воно само собою, а я сам собою, хоча ти мене показуй, звичайно, я ж не відмовляюсь…

— Минеться… — голос Сашуні.

Шум чайника, що закипає.

— Це не через роботу, — знову Олег. — Хоча тут теж усе

нецікаво. Побачив в Інтернеті: конкурс на заміщення. Солід-

на компанія. Спробую. Почав складати резюме… візьми он

той, без домішок, просто чорний, він, як колись, цейлонський.

І що?.. Що воно писати там, де останнє місце роботи? І з яко-

го по який місяць та рік? А тоді подивився вимоги. Вік — до

тридцяти п’яти років.

— Ну і пішли вони..! — каже Сашуня.

Один лише раз за останні дні, а може, й тижні, почула Каро-

ліна в голосі Олега радість, щиру, не вдавану, коли він по теле-

фону розмовляв. Спочатку навіть не зрозуміла, з ким і про що

йдеться. Підмор у межах норми… Порція канді зверху рамок…

Наприкінці лютого — перевірка зимівлі бджолосімей…

— З ким ти? — запитала опісля.

— Зі Степаном, — в очах Олега теплий усміх. — Зі Степа-

ном з Висічі.

А навколо очей — зморшки, яких не було.

Він змінювався і зовні, і не знати, які зміни вражали більше.

Вона немов дивилася фільм і відзначала подумки професійну

роботу стиліста. Кутики губ головного героя від початку філь-

му помітно опустились, носо-губні складки зробилися чіткі-

шими, він став нагадувати сумного песика. Шкіра під очима

вкрилася легким брижем, як поверхня озера під повівами лег-

кого вітерцю, який жене здалеку темні важкі хмари. Маківка

зворушливо світилася білою шкірою крізь поріділе волосся.

Усього цього не було ще кілька місяців тому.

Але й актор цього реалістичного фільму грав свою роль пе-

реконливо. Щось сталося з його променистим поглядом. Ні-

197

би хтось узяв та й прикрутив те внутрішнє світло, як лампу

на столі.

Той жаль, що викликали внутрішні зміни в Олегові, часті-

ше тепер змішувались з роздратуванням. Олег дедалі більше

занурювався у свій світ, він зробився байдужим та бездіяль-

ним щодо одних речей, але зберіг жваве зацікавлення до ін-

ших, таких як телевізор, Інтернет та балачки з Сашунею. Хо-

ча, можливо, це були й не балачки, а філософські розмови.

У будь-якому випадку, вони становили важливу частину йо-

го теперішнього життя. Він знову і знову відкладав свої мі-

фічні плани на завтра, і це завтра ніяк не наставало. Почуття

реальності збігалося, як шагренева шкіра, але він цього не по-

мічав. Скидалося, що Олегові страшно спробувати розібрати-

ся самому із собою, поставити собі деякі запитання і почути

чесні відповіді. А може, він не знав, про що запитувати, і тим

більше, що відповідати. Уникав сам себе, відганяв небезпечні

думки, здатні зруйнувати той мур, за яким він ховався від сві-

ту. Видавалося, що його більше ніщо не принижує. Видавало-

ся, усе влаштовувало, навіть відсутність почуттів.

* * *

Вона покликала Олега на виставу, куди всі зібрались під ору-

дою Космоса. Але Олег відмовився — що мені там з вами всі-

ма робити? Малося, мабуть, на увазі, мені, дорослому чоло-

вікові — з вами, дітлахами. А може, йому просто і це було

нецікаво.

Він навіть вийшов у коридор провести Кароліну. Зовні ви-

глядало, що між ними все гаразд. Тільки от вони майже не

розмовляли.

…Актриса почала з розстановкою, чітко й повільно, як ніби

робила вправу на вимову перед початком вистави, як ніби це

була ще й не вистава, а підготовка до неї. Сиділа, склавши но-

ги, як козак Мамай або як буддистський монах у медитації, 198

видмухувала чітко й вгору, як пухирці повітря чи мильні

бульбашки: «У!.. Вс-Я-ко-го! С-Во-Я!.. Д-о-л-Я!.. І-Св-і-й! Ш-л-

Я-х! Ши-ро-ки-Й!..» — і далі, далі, далі вела монолог зі «Сну»

Шевченка. А воно все було про нинішній час, а не про минув-

шину. І Шевченко був зовсім інший, аніж вони у школі вчили.

Єдиний реквізит, присутній на сцені — мітла з довгих чер-

вонястих лозин — літала, гребла, млинувала, шуміла вітром, гойдалася деревом, стовбичила вельможею у царських пала-

тах. Актриса бавилася з нею, як дитина бавиться знайденою на

стежці гілкою, перетворюючи її в усе, чого побажає дитяча не-

стримна фантазія. Актриса і з тілом своїм бавилась, і з голо-

сом. Вони слухались її, як добре відлагоджені механізми.

Кароліна заціпеніла, сиділа приголомшена. Ось так, вияв-

ляється, можна грати на сцені. Якщо вже грати — то або так, або ніяк. Принаймні тягнутись до цих побачених можливос-

тей з усіх своїх Богом даних сил.

— Ти зауважила, як вона пародіює класичну манеру гри?

Кароліна отямилась від своїх думок. Що?.. Гєнек запитував

її про пародію.

Вони йшли вулицею Листопадового Чину вгору, попри ого-

рожу парку Франка, просто на яскраво окреслену підсвіткою

будівлю — на управління залізниці. Усі розійшлися, бо Кос-

мос кудись поспішав, сказав лиш про побачене: «Космос!»

і пообіцяв завтра перед репетицією повернутись до вистави, обговорити враження.

— …класичну манеру гри? — перепитала Кароліна, схо-

пивши за хвіст почуту фразу. — Ні. Коли?

Гєнек склав руки перед собою і почав підвивати писклявим

голосом школярки-відмінниці, яка чесно заробляє свій бал

з української літератури:

— Світає, край неба палає…

Кароліна пирснула в долоню. Справді кумедно виглядає,

вона на це не звернула уваги. Гєнек зараз поділився із нею сво-

199

їм відкриттям. Кожен розтягує побачене на скалки вражень, видобуває з них свої відчуття, вихоплює співзвучні своїм дум-

ки. Може, режисерові й артистові про це не йшлося, але гля-

дач — тепер вже співавтор — побачив своє.

* * *

Нормально чи «ненормально», як сказав Гєнек, гуляти самій, це її власне не турбувало. Його це дивувало натомість. Ти ж не

пенсіонерка, сказав він, щоб гуляти по місту сама. Їй взагалі те-

пер було нормальносамій. Хвилини на самоті не надто часто

випадали, вона їх любила. З Олегом щось відбувалося незбаг-

ненне, він все далі й далі відходив від неї, можна було вже й не

кликати його з собою, достатньо було одягнутись і сказати

у спину: «Через годину буду». Він відсторонено кивав, не від-

риваючись від комп’ютера, телевізора, іноді книжки. Часом ви-

ходив з дому, аби подивитись, як почуває себе машина