Читати книгу - "Аналітична історія України"

Були й родинні зв’язки, що пов’язували колишню батьківщину ґотів, данів і свебів та повністю ґерманську Скандинавію. Безумовно північного похождення були перші київські князі, – Рюрик, Олег та Асгольд. Всі Ярославичі, як і їх сестри-королеви, були дітьми Інґіґерд, принцеси зі шведського королівського дому. Вона була донькою Олафа Шьотконунга (995–1020) і кунінґани з королівського дому ободритів, її бабцею з боку батька була уславлена в піснях і сагах півночі леґендарна Сіґрід Стурраде (Великодуха), дружина двох королів поспіль та мати двох же: Олафа Шьотконунга та Канута Великого (1018–1035), короля данів, що спромігся підкорити Англію. Сіґрід була теж високого роду, донька польського короля Мєшка I (960–992) з Пястів та сестра його наступника, Болеслава Хороброго (992–1025), в дівоцтві – Свентіслейва.

Своїх дочок Інґіґерд повидавала за європейських королів, в тому числі, знову ж, Лісбет – за норвезького короля Ґаральда Гартраде, того самого, що пограбував та спалив столицю вікінгів Гедебю та наклав головою у битві за Англію.

Все це переконливо свідчить, що на той час північно-слов’янський світ, що утворився з балтів, ґотів і гунів до кінця аварських часів – був невід’ємною частиною великого світу вікінгів, хоч ці останні – північні дани, свеби та ґоти, – уже й не були в ньому більшістю.

Яким чином Ярослав узнав та пошлюбив Інґіґерд – історія нам не відкриває, але цей шлюб свідчить про те, що тодішній Київ був не останнім у світі вікінгів.

Свого часу «норманісти» наполягали на північному походженні Київської державності, а совєцькі патріоти «антінорманісти» їм заперечували, відстоюючи суто слов’янське (тобто – російське) її походження. От тільки одне, – за полемічним азартом не сподобилися довідатись про те, що й самі слов’яни мали приблизно третину ґерманської крови, та й оті «нормани» з’явилися були у Скандинавії зі Скитії, нізвідки більше. Потіснивши, можливо, її більш старе, кельтське населення далі, до Шотландії, яка недарма й досі називається Scothia – від тієї ж Скитії.

Оглянемо, під цим кутом зору, етніку князів. Асгольд, Олег, Ігор та Святослав – були чистими ґерманами. Володимир, син Святослава, як його мати була слов’янкою, – був ґерманом тільки наполовину. Отже, на одну чверть слов’янином був Ярослав, але його сини від конунґіни Інґіґерд, – були ще меншими слов’янами. От, такою вона є, історична правда.

Одного лише не знає, ніколи не чула історія, – жодного нападу отих «морських піратів з півночі» на Русь… Чого не було – того не було.

Але, історична істина – зауважимо це, – плює, що на оті ідіотичні «биліни», що на оті «натхненні сторінки» мітичних літописців. Бо у нашого, – навпаки, аж так великого натхнення при описі князівських дій чомусь не помічаємо. Він же, до речі, взагалі не пише про розміри Київської держави, бо таке щось, як кордони, – йому, здається не дуже знайоме. Хоч і править весь час про «землю Русску». Під якою розуміє, схоже, не чийсь певний (скажімо, Київський) суверенітет, а радше людей, які на ній живуть.

Року 1040 Ярослав ходив на литвинів, та так само, невідомо з чим повернувся. Через рік човнами ходив на мазурів, та знову, невідомо, чого ж там ушкурав. Його син Володимир ходив, тим часом, 1042, на якусь «ямь» (?) та ніби її переміг. Мабуть, з цієї причини Ярослав відрядив його 1043 воювати з ромеями, але похід повністю провалився, як нам каже літописець – з причини сильного вітру: «и бысть буря велика и разби корабль Руси». Частина їх, на чолі з воєводою Вишатою, викинулась на грецький берег та потрапила до полону, за що багато з них візантійці осліпили.

Це, дещо, виправдовує дружинників Олега та Ігора, що з холодною кров’ю різали на шматки полонених ромеїв або вбивали їм гвіздки до лоба.

Тим часом Ярослав видає свою сестру заміж за короля польського Казимєжа I (Відновителя, 1040–1058), а той на дарунок йому відсилає додому 800 полонених, яких увів був іще Болеслав 125(!) років тому, перемігши Ярослава.

На рік 1044 припадає дійство, так само безглузде, як макабричне: відкопують трупи Ярополка та Олега, синів Святослава, та… охрещують їх. А по тому ховають у церкві св. Богородиці у Володимирі.

Року 1045 син Ярослава, Володимир, закладає у себе в Новгороді церкву св. Софії – Мудрості Божої, а далі: «в се лето бысть тишина велика»; тобто – панував мир, такий рідкісний. Зате 1047 Ярослав знову йде на мазурів; та більш вдало: убиває їх князя Моїслава та передає їх родичеві Казимєжу. Інші історики, однак, подають цю подію дещо інакше, наприклад, так:

Найдовше опирався Маслав (отой же Моїслав, О. Б.), до якого тікали на Мазовше натовпи неприєднаних бунтівників, та якого підсилювали поморяни, пруси та ятвяги. Шість років, аж до 1047 тривали з ним війни, поки Казимєж не побив його у кривавому бою та не приєднав знову Мазовше до Польщі.

(М. Бобжинські, Історія Польщі у нарисах, Варшава, 1977 (вперше видана 1879), с. 110)

Цей, як бачимо, про якісь там Ярославові перемоги 1041, бодай 1047, – взагалі не пригадує.

Року ж 1050 помирає дружина князя, кунінґана Інґіґерд, зі шведського королівського дому, що народила йому п’ятьох синів та мало не стільки ж дочок. Про їх видання заміж до Франції, Німеччини та тієї ж Нурріге, – літописець чомусь нічого не пригадує.

Потім, року 1052 у Новгороді помирає старший син Ярослава – Володимир; за літописом йому було 52 роки. А ще через два роки, 1054, у рік Великої Схизми, – помирає й сам Ярослав, 76 років.

Він полишив князівство Київське, що казати, у відносно доброму та стабільному стані; та ще, кажуть, перед смертю настановив синів словами:

«От я і відхожу з цього світу, а ви, сини мої, живіть між собою в любові, бо всі ви брати від одного батька та однієї матері (чого не можна було сказати про синів Володимира). І якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, і підгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли будете в ненависті жити, в сварах і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим. Але слухайте брат брата, живіть мирно».

Та й заповідав стіл у Києві – Ізяславу, у Чернігові – Святославу, у Переяславі – Всеволоду, а у Смоленську – Вячеславу.

А року 1061 приходять,