Читати книгу - "Червоний"

— Скажи... ну, ось а сам — стріляв би? За наказом, без наказу, просто так — стріляв би?

— Стріляв, — уперто гнув я свою лінію.

— За що?

Останню фразу він не проказав — виплюнув. Мені раптом захотілося бути схожим на Червоного в оцій його впевненості. Тому відповів, мимоволі переймаючи його інтонації:

— За зраду! Зрадників навіть у мирний час розстрілюють!

— Зрадників чого? Чи кого? Кого ми зрадили, Вікторе? Я, зокрема, що, по-твоєму, зрадив?

— Батьківщину.

— Яку? Вікторе, свою батьківщину, — він знову ткнув себе вказівним пальцем у груди, — свою, розумієш, свою я не зраджував. І ніхто з моїх хлопців: вбитих, замордованих, загнаних до ваших таборів, за колючий дріт, у ваші шахти та копальні, на ваші глиняні кар’єри та рудники, навіть ті, хто на волі досі продовжує боротьбу, — ніхто, жоден із нас не зрадив батьківщину. Ми готові померти за неї. І за неї, Вікторе, ми помираємо від ворожих куль.

— Не ліпи мені тут горбатого, Червоний! Ти воював проти Радянського Союзу, проти своєї батьківщини...

— А ваш Радянський Союз, Вікторе, не моя батьківщина! — різко перебив мене Червоний, подавшись уперед, і в його очах я вгледів не бачений раніше блиск. — Моя Батьківщина — це Україна. Не оця, придумана вами Українська Радянська Республіка, а вільна країна. Де нема ні радянської влади зі Сталіним та Кагановичем, ні польської шляхти з Пілсудським, ані німецького рейху з Гітлером та його намісником Кохом20. Навіть царська Росія та Австро-Угорська монархія — теж не наше.

— Але революція скинула царя та звільнила народи! А товариш Сталін цю справу довершив...

— Більшовики не дали волі Україні. Вони перебрали владу над моєю країною спочатку в російського царя, потім у поляків, а тепер ось у німців. Мій народ комуністи далі тримають у неволі. Тобі важко це зрозуміти, але так є, хлопче.

Сказавши так, Червоний подався назад, сперся зручніше руками об металевий край лікарняного ліжка, торкнувшись рани на боку. У його погляді я прочитав усвідомлення власної перемоги. Та навряд чи бандерівець знав, що на політзаняттях Віктор Гуров задніх не пас. Дещо про загальнополітичну ситуацію я завжди знав та міг почати будь-яку дискусію. До того ж чотири роки поруч із язикатими «ворогами народу» теж чогось та навчили. І якщо Червоний думав, що я замовкну, то помилявся: хто-хто, а я за словом до кишені ніколи не ліз.

— Який це такий у тебе особливий народ, що його тримають у неволі? Бандити, націоналісти — це твій народ?

— Навряд чи поясню, — відповів Данило. — Але спробую. Може, ти навіть сам собі все зможеш пояснити. Мій народ — це українці. Те, що частина з нас тепер справді служить совітам, навіть самі стають партійними, ще нічого не означає. Твій народ — це росіяни. Народ он Томаса, — кивок у бік пораненого прибалта, який, здається, дослухався до нашої розмови, — литовці. Серед людей різні є. Тепер подумаймо, Вікторе, чому ми троє: росіянин, українець та литовець, сидимо в одному таборі за однією статтею. Що в кого ми вкрали? Ось ти пішов на фронт чому?

— Бити фашистських окупантів!

— Правильно. Бо вони прийшли на твою землю, пограбували та спалили твою хату, збезчестили твою жінку, вивезли на чужину твою дитину.

— У мене нема нікого, — огризнувся я, бо Червоний зачепив болісну струну. — Усі мої померли від голоду, в Ленінграді, зимою сорок другого! Може, ти нічого не чув про блокаду?

— Чув, — кивнув бандерівець. — Але не українці зробили таке з твоїми близькими. Це Сталін почав гризню з Гітлером. Тому твоє місто, оточене німцями, більш як наполовину вимерло.

— Не чіпай Сталіна, — процідив я крізь зуби. — На нас напали. Ми захищалися і перемогли.

— О! — Червоний багатозначно підніс пальця догори, ніби зловив мене на потрібному йому слові. — А на нас теж нападали. І не раз.

— І хто це на вас нападав? Ви — це хто? Чим на нас не схожі?

— Усі люди однаково створені, — це прозвучало якось навіть по-філософському. — Голови, руки, ноги, серця...

Тільки ти — росіянин... ви росіяни. Ми ж — українці. Ось і вся між нами різниця. Але ми ж із тобою тут беремо ширше, правильно?

Я помовчав. Тепер Червоний говорив, наче отой засуджений за критику влади інститутський доцент. Оце його «беремо ширше» так взагалі було однією з улюблених фраз Шліхта: як заведуться з кимось із троцькістів, тільки й чуєш — бери ширше, бери ширше... Данило ж розцінив моє мовчання як згоду та повів далі:

— У нас, українців, теж є своя земля, одвічна. Але по нашій... по моїй землі спочатку топталися царські та австрійські чоботи. Потім — російські, польські, німецькі, знову російські. У мене була дружина — вона померла під час пологів у тюрмі. Її навіть вагітною тримали в вологій холодній камері. І знущалися з неї... З моєї Уляни... — Він судомно ковтнув — смикнувся знизу догори гострий борлак. — Моє дитя так і не народилося. І це була ваша, совіцька, радянська тюрма, — Червоний перевів дух. — Так можеш нарешті доказати, за що ти тут сидиш, якщо ти служиш своїй країні навіть тепер, на каторзі?

— Сказати? Скажу! — тепер я набрав у легені повітря, аби видихнути йому все разом. — Штрафників погнали вперед, на німецькі доти. У половини з нас не було зброї — її добували в бою. Коли лягли перші, решта розвернулася та в паніці побігла назад, в окоп. І я біг разом з усіма. Я не хотів помирати, Червоний, розумієш? Я витримав там, у штрафроті, майже місяць. Була надія на перегляд вироку, я вже писав листи в інстанції... Коли ми... — Раптом говорити стало важко, та я пересилив себе. — Коли ми заскочили назад в окопи, там уже бігав молоденький особіст, прізвище назавжди запам’ятаю — Орлович. Старший лейтенант Орлович. Він вимагав, аби ми повернули назад, потім погрожував розстрілом зрадникам та дезертирам. Хтось його послав — язики в штрафників довгі. Тоді Орлович вистрілив спочатку в повітря. Потім розстріляв із нагана трьох — одного за одним. Стріляв упритул... На мене тоді щось накотило... Я мусив стриматися, та сам не знаю, як кинувся на Орловича, повалив, вирвав наган, бив, куди попали кулаки...

— Зрозуміло, — сказав Червоний. — Замах, спроба вбити офіцера НКВД, опір, невиконання наказів. Може, ще тероризм?

— Смішно тобі, я бачу...

— Нема нічого смішного. Ти,