Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Доба. Сповідь молодого «бандерівця» 📚 - Українською

Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

304
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»" автора Антон Дмитрович Мухарський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 63
Перейти на сторінку:
тут у нардішки з молодим поколінням вирішили перекинутися, ви ж, думаю, не проти?

— Що ви робите у моїй гримерці? — від злоби аж задихнувся Сергій Петрович.

— А я тепер теж у цій гримерці сиджу, на вашому, до речі, місці. Бачите, яка іронія долі, все життя цапалися, як собаки, а тепер ділимо одну гримерку й один столик, шість-один, — цю фразу Кучер проказав якомога простіше і, викинувши кості додав. — До речі, там вже на вахті книгу для розписів поклали? Сьогодні ж моя черга грати, чи я щось плутаю?

Потім кості кинув молодий артист, а потім у гримерці забриніла така пауза, що у повітрі, здавалося, можна було підвішувати різні неважкі предмети, ложки там, сірникові коробки, монети. Через ту тишу Кучер покинув гру й перевів погляд на старого, у той час, як молодий продовжував витріщатися на гральну дошку.

— А де поділася моя вазочка із незабудками? — тихо і якось з погрозою запитав нарешті Протасов.

— А я не знаю, — байдуже знизав плечима Кучер. — Може, хтось віддав у реквізиторський цех, вони, до речі, і все, що було в шухлядах, позабирали… Можете піти у них поспитати… — і, продовжуючи гру, звернувся до молодого: — У мене п'ять-три, ходи…

Молодий же ж, здається, не звертав на нього уваги й думав щось своє. Сергій Петрович ще раз подивився на обох, щось собі міркуючи, і, обережно зачинивши двері, знову вийшов з гримерки.

Повернувшись до театру, я роздягнувся у своїй гримерці, відкоркував «гапличок» і зробив величенький ковток, запивши його «Буратіно». Горілка пішла добре, ствердивши моє непохитне бажання почати ГОВОРИТИ.

Але поки що говорити нема до кого. Дмитра Марченка, якого я передусім хотів попередити про загрозу, яка нависла над ним, у гримерці не було.

У чому полягала моя мотивація, спитаєте ви? А чорт його знає? Можливо, у той момент керувало мною невпинне бажання говорити правду через ужитий алкоголь. А можливо, я просто не міг вчинити інакше, бо тоді просто удавився б від відчаю та зневаги до самого себе.

Адже перед кожним поколінням у той чи інший спосіб рано чи пізно постає це гамлетівське питання: «Бути чи не бути? Чи гідно підкорятися під ударами долі чи варто чинити опір?», що у моєму варіанті дорівнювало питанню: «Говорити чи не говорити?». Питання не нове, але, чорт забирай, актуальне! Можливо моє попередження хоч якось допоможе Марченку вирватися з цупких пазурів Мутного. І я принаймні отримаю моральне право грати Хлестакова, забравши цю роль не тишком-нишком, як зробив у випадку із Сашком Інгулом, а цілком легально, обмінявши це право на інформацію, яка могла б врятувати Марченку життя.

Та що Марченка в гримерці не було, то я й вирішив якось згаяти час і, спустившись поверхом нижче, дістався гримерки Кучера, де ми почали гру. Аж потім зайшов Протасов, щось там побелькотів «про вазочку» і вийшов. Перед грою ми домовилися, що коли програю я, то піду у театральний буфет за кавою, а якщо він, то сходить за склянкою томатного соку для мене.

— А все ж таки жаль цих театральних стариків, — мовив я, кидаючи кості.

— Це кого тобі жаль, цього старого цапа, що заходив до гримерки? — несподівано кивнув убік дверей Микола. — А тобі, друже, ніколи не спадало на думку, що ці люди теж колись були молодими і не завжди виглядали так жалюгідно, як цей, приміром, хрич? Три-п'ять, закрив… Ти мене, звичайно, можеш засудити за такі думки, але я тобі чесно скажу, що Протасов — це ще те лайно та падло. Це зараз він уже немічний і убогий, а подивився б ти на нього років двадцять тому, коли був секретарем парторганізації. Через нього Васька Михайленко з вікна викинувся!

— Васька Михайленко? — перепитую я, не розуміючи про кого йдеться.

— Ти його не знаєш, це мій співкурсник, — пояснює Микола, кидаючи кості на поле, — чотири-два… Ледь за тридцять було хлопцю, як він це утнув. А талановитий був страшенно! І сталося у нього шалене кохання з дружиною головного режисера. Та таке, що та дружина головного режисера пішла до Васьки, а Васька теж втік від родини, кинув двох дітей і почали вони жити разом. А головний режисер, щоб помститися, вмовив Протасова вичистити Ваську з партії, потім за аморалку його звільнили з театру, а коли йому не стало за що жити, дружина головного режисера повернулася назад, а Васька забухав і навесні вісімдесят другого викинувся… Один-два… Ходи…

— А-а-а-а, дійсно щось таке чув! Шість-два…

— Отож! А я тобі хіба не розповідав, яка у нас з Протасовим «любов до гроба»? Це ж через нього, падлу, я тільки у сорок вісім років отримав «заслуженого» і почав щось грати, а поки він тут у театрі «актівнічав» я тільки й працював, що на епізодах та другорядних ролях. Чотири коша… Чотири фішки викидаю… Проститутська у нас професія, друже, скажу я тобі так. У художників є свої критерії, у музикантів свої, у письменників свої. Тут все зрозуміло, пензлі, ноти, букви… А у нас артистів — суцільний суб'єктивізм. Подобається гра — чи не подобається… Ну, не подобався я Протасову, а іншим подобався, так навіщо мене через це зі світу зживати? На кожних зборах трупи вставав і казав, що, мовляв, Микола Кучер те не так робить і тут не те грає… Ну, не знаю — якоюсь кісткою я йому в горлі стояв. Так половину життя свого за цього нездари старого й змарнував. Все перечікував. Приходить один головний режисер — думаєш, щось зміниться. Чекаєш. Нічого не міняється. Того знімають, іншого призначають. Знову чекаєш чогось. А воно нічого не міняється. П'ять-два, одна фішка пішла, а ця сюди, — Микола рвучко переставив по полю фішки.

— От мені через вісім років на пенсію, а я все чогось чекаю… що роль дадуть, що з Голівуду зателефонують, що Протасов здохне… На одного козла п'ять років, на іншого — десять, так дивишся й життя промайнуло, позаду вже молодь-погань підпирає, така, як ти… Ха-ха-ха, жартую! — Микола коротко засміявся і, заклавши руки за потилицю, відкинувся на кріслі.

— Якби був молодий, то втік би з театру! Не сунувся б в цю продажну професію. Скільки у мене друзів по всіх усюдах — і в «Соврємєннікє», і на «Таганці», і в БДТ — і усюди те саме. Заздрість, інтриги і лайно! Рабська, мерзенна професія. «Найнижча ланка у харчовому ланцюжку», — як любить казати моя дружина. Давай ходи, чого задумався?

Я важко зітхнув і кинув кості: — Три-один.

1 ... 54 55 56 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба. Сповідь молодого «бандерівця»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"