Читати книгу - "Великі сподівання"

- Або що той взагалі на таке не здатен, або що він цілу ту ніч був разом з ним і ні на хвильку не відходив.

- Тож надалі вважайте. Яке ремесло у цього чоловіка? Майк подивився на свою шапку, тоді на підлогу, тоді на стелю, тоді на клерка, тоді ще й на мене і нарешті почав непевним тоном:

- Ми вбрали його, як…- Але мій опікун гримнув на нього:

- Що? До вас не доходить, я бачу?

(- Иолоп! - удруге докинув клерк і ще раз штурхнув його під бік.)

Трохи помулявшись, Майк прояснів і почав знову: -_ Він вбраний, як порядний пиріжник. А чи й кондитер. [172]

- Він десь близько? - спитав мій опікун.

- Я залишив його на сходинках за рогом,- відповів Майк.

- Ану-но проведіть його повз вікно, я гляну, який у нього вигляд.

Вікно малося на увазі те, що з контори. Ми всі втрьох підійшли до цього вікна в дротяній сітці й невдовзі побачили, як за ним невимушено пройшовся собі клієнт, а поруч ступав звірячої статури цибань, що мав на плечах куцу білу полотняну куртку й на голові паперовий ковпак. Цей липовий представник кондитерського фаху був виразно п'януватий, а під оком у нього красувався задаЕ-нений уже синець, підмащений фарбою.

- Скажіть йому, щоб негайно забрав звідси свого свідка,- вкрай бридливо звернувся мій опікун до клерка,- і спитайте, що він думав, приводячи сюди такого суб'єкта.

Після цього опікун повів мене до кабінету, де заходився навстоячки перекушувати сандвічем, запиваючи його хересом з фляжки (ївши, він, здавалося, навіть на сандвіча наганяв страху), і принагідно повідомив, яких заходів він вжив щодо мене. До понеділка я пробуду в Бар-нардовім заїзді, куди вже одвезли для мене ліжко, у містера Покета-молодшого, а в понеділок поїду з ним до його батька подивитись, чи мені там сподобається. Крім того, я дізнався, скільки можу витрачати на себе грошей - виявилося, що досить багато,- а також одержав від опікуна сховані в котрійсь шухляді його столу картки з адресами різних майстрових, які можуть знадобитись мені для пошиття одягу та всяких інших потреб.

- Ви переконаєтесь, що кредит вам буде відкрито цілком достатній,- сказав мій опікун, хапливо підкріплюючись із фляжки хересу, яка віддавала, мов ціла бочка вина,- а я в такий спосіб зможу тримати вас під контролем, щоб осмикнути, коли ви залізете в борги. Звичайно, так чи інак, але ви їх наробите, хоч я вже тут не винен.

Поміркувавши над цією підбадьорливою заувагою міс-тєра Джеггерса, я спитав його, чи не послати мені по карету. Він відповів, що потреби такої немає, бо йти зовсім недалеко, і, якщо я не заперечую, Веммік проведе мене туди.

Таким чином я довідався, що Веммік - це клерк із сусідньої кімнати. Зверху покликали іншого клерка йому на підміну, і я, потиснувши руку опікунові, вийшов удвох [173] з Вемміком. Надворі вже зібрався новий гурт клієнтів, але Веммік швидко дав їм раду, холодно й рішуче сказавши: «Даремно чекаєте, він більше нікого не прийме», після чого вже ніхто нам не набридав, і ми вільно рушили далі.

Розділ 21

Придивляючись до Вемміка при світлі дня, я побачив, що він сухорлявий, невисокий, а риси його прямокутного дерев'яного обличчя справляли таке враження, неначе хтось недбало видовбав їх тупим долотом. Були на цьому обличчі заглибини, які зійшли б за ямочки, коли б матеріал був м'якший, а знаряддя гостріше, але в даному разі вони становили просто щербини. Три-чотири їх видніло у нього на носі, тільки долото не довело до кінця цих оздоблювальних робіт, облишивши свої зусилля на половині. Приношеність його комірців свідчила^ що він був нежонатий; крім того, він явно зазнав багатьох важких втрат: на ньому було не менш як чотири жалобні персні та ще брошка з дівою і плакучою вербою біля нагробка з урною. Я також помітив, що на ланцюжку від годинника у нього висіло кілька перснів та брелоків,- так наче його всього обтяжували згадки про друзів, які відійшли у вічність. Він мав маленькі проникливі очі, чорні й блискучі, і тонкий широкий рот у ряботинні. Володів він усім цим добром, на мою думку, років сорок - п'ятдесят.

- Отже, це ви вперше у Лондоні? - поцікавився містер Веммік.

- Вперше,- відповів я.

- Колись і я був тут новачком,- сказав містер Веммік.- Тепер аж не віриться.

- Ви так добре його тепер вивчили?

- Та вже ж вивчив,- сказав містер Веммік.- Знаю, чим воно живе.

- Мабуть, розбещеності тут чимало? - спитав я не так через допитливість, як просто задля слова.

- Тут, у Лондоні, вас можуть обдурити, пограбувати й забити. Хоча, правда, й деінде охочих на такі справи не бракує.

- Це хіба зі злості,- додав я, щоб трохи послабити разючість його слів.

- Ну, щодо злості я не знаю,- відказав містер Веммік.- Злих людей не так і багато. Радше це роблять, коли є нагода поживитись. [174]

- Тоді ще гірше.

- Ви так гадаєте? - заперечив містер Веммік.- Як на мене, то воно однаково.

Капелюха він насадив на саму маківку й дивився просто себе, йдучи з таким самозаглибленим виглядом, наче на вулицях не було нічого, вартого його уваги. Рот у нього дуже скидався на отвір у поштовій скриньці, і на обличчі його весь час був якийсь наче механічний усміх. Ми вже піднялися на Голборн-Гіл, коли я нарешті побачив, що то тільки видимість, бо насправді він зовсім не усміхався.

- А ви знаєте, де мешкає містер Метью Покет? - спитав я у нього.

- Знаю,- відповів він, киваючи кудись убік.- В Гем-мерсміті, західна частина Лондона.

- Це далеко?

- Миль зо п'ять буде.

- А його самого ви знаєте?

- Е, ви, бачу, влаштовуєте мені справжній допит! - сказав містер Веммік, схвально дивлячись на мене.- Так, я його знаю. Я вже його знаю!

Промовив він ці слова чи то вибачливо, чи то осудливо, в усякому разі, мене вони трохи неприємно вразили, і я все ще скоса позирав на його непроникне обличчя в надії щось там догледіти підбадьорливе, коли раптом він сказав, що ми вже дійшли до Барнардового заїзду. Вигляд цього «заїзду» мене аж ніяк не врадував: я уявляв собі містера Барнарда, як реальну особу, власника готелю, проти якого «Синій Кабан» з нашого містечка скидався б на звичайнісіньку нічліжку. Аж воно виявилося, що Бар-нард - це безтілесний дух, фантом, а його заклад