Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

Селянська втеча – це одне з химерних явищ тих часів. Згідно з законом, строк, після якого переселенці не підлягали поверненню до попереднього пана, дорівнював за польським правом рокові і 6 місяцям, за русько-литовським – 10 рокам, a для втікачів з коронних територій, скажімо, на Волинь – трьом рокам. Впродовж цього часу шляхтич міг розшукати своїх підданих і силоміць повернути їх, a якби новий власник цьому опирався – йому загрожувала судова баніція, тобто оголошення поза законом – найвища цивільна кара. Законодавство рясніє грізними ухвалами про штрафи за переховування чужих підданих, прискорення процедури судочинства і підвищення грошових компенсацій. A паралельно замалим не відкрито по селах мандрують викотці уповноважені – як правило, теж колишні втікачі, які вже обжилися на новому місці), які намовляють селян і організовують переселення. На велелюдних ярмарках княжі й панські слуги закликають на слободи, оголошуючи місця та умови воль. При закладенні слобід, тобто нових пільгових сіл, публічно закопуються стовпи, де вирізана цифра вказує на число років, протягом яких слобожани звільняються від податків і повинностей. Князь Костянтин Острозький, наприклад, вкопав такого стовпа на Старокиївській горі, засновуючи слободу прямо над Києвом, a князь Януш Збаразький у 1604 р. в одній лише Ясеницькій волості над р. Здвижем поставив 15 стовпів на селищах-пустках (слово селище в ті часи означало спорожніле село). Найпарадоксальніше, що з селян-переселенців, коли ті, здійснюючи "нелегальну акцію", переганяли свою худобу через чиїсь володіння, брали ще й спеціальну данину – мимоходщину.

Коли переглядаєш судові книги з процесами шляхти про повернення підданих чи про сплату бодай відступного за вивезене майно – здається, ніби вся селянська Україна кінця XVI – середини XVII ст. жила на колесах. "Ера селянського відходу", як інколи називають цей період історики, дійсно дала надзвичайно високий процент міграцій. За підрахунками Миколи Крикуна, лише за даними судових книг трьох воєводств України, у першій половині XVII ст. втікачі покинули близько двох тисяч сіл з Руського і Белзького воєводств, a з територіально невеликого Подільського – 618.

Добробут колоністів був гарантований самою природою, бо залежав лише від їхньої працьовитості та заповзятливості. Прикладів подиву гідної селянської заможності в цих краях, де, як говорили ревізорам брацлавські бояри ще в 1545 р., мужик пишніший і багатший, аніж пан, можна навести чимало. Проте все-таки, всупереч незрівнянно сприятливішим обставинам життя київсько-брацлавського селянина порівняно з його волинським, a особливо галицьким братом, саме Брацлавщина й Київщина невдовзі стануть вогнищем соціальних конфліктів. Причини цього бачаться не стільки в економічних реаліях чи надмірних утисках селянської маси, скільки в специфічній ментальності хліборобів степової зони. Освоївши власною працею землі й води небезпечного краю, колоністи не допускали думки, що це не їхня, санкціонована Божим правом власність. З іншого боку, життя віч-на-віч з татарином виробляло незалежність і відвагу, споріднену з козацькою. Тому навіть легкі спроби запровадити кріпосницько-панщинні порядки, звичні для внутрішніх регіонів держави, викликали тут бурхливу реакцію як замах на волю. A тим часом підданський режим польського типу не міг помалу не проникати і на пограничні землі хоча б тому, що, як уже зазначалося, чимала їх частина потрапила у безпосередню власність польського панства, для якого незалежність простолюду була явищем дивним і протиприродним.

Іншим фактором, що підживляв опір селян спробам поставити їх у підданське становище, була близькість козацького світу. Так зване покозачення селян – це привид небезпеки, що зависає над шляхтою українних воєводств уже від початку XVII ст. Кожний переселенець-колоніст так чи інакше мусив бути воїном, тож особисто незалежне козацтво, яке мешкало на цих же теренах поруч з селянами, обробляючи землю, мало чим відрізнялося від селян. Тим-то ревізори порубіжних королівщин, не знаючи як кваліфікувати чималі групи населення, прикладають до них у 20–30 роках досить дивний як для державних документів термін – непослушні. Таких непослушних чи то селян, чи то міщан, чи то козаків за люстрацією 1622 р., наприклад, у 25 хуторах Переяславського староства було понад тисячу порівняно з 280 послушними. У Черкаському старостві непослушних на хуторах мешкало теж понад тисячу, a в Богуславському – на 12 хуторах жило лише кілька послушних селянських родин. Проілюстроване цими прикладами сусідство сприяло настільки щільному переплетенню козаків і селян, що годі було думати про їх послідовне адміністративне розмежування – спроба упокорити панщиною селянина стала дорівнювати ризикованій спробі натягнути ярмо на негнучку козацьку шию.

* * *

Воєнізований характер прикордонного життя на Київщині покликав до існування широку "нічийну смугу" між шляхтою і селянським простолюдом, заповнену збройним людом усіх мастей. Наприклад, окрім козаків, зародження яких ми вже простежували, тут жила ще одна своєрідна група вояків, яка склалася ще на зламі давньоруських і литовсько-руських часів. Ідеться про так званих кінних слуг, які заселяли округи довкола великокнязівських замків, ні за способом життя, ні за характером служби не зливаючись з селянами-підданими (див. розд. III, § 2). Кінні слуги були породженням своєрідної оборонної структури Київського князівства XIV–XV ст., яка спиралася на розташовані довкола Києва укріплені пригородки – Житомир, Овруч, Остер, Любеч, Черкаси, Канів, Чорнобиль. Перед кожним з них стояли свої оборонні завдання і свій обшир контрольованої від ворожих нападів території. Це вимагало чималого контингенту рицарства-бояр нижчої категорії, які за право користування землею несли збройну службу по охороні відповідної замкової округи, де лежав боярський наділ (його так і називали – служба). Подібно до західноєвропейських ленів чи феодів, він передавався у спадок тільки по чоловічій лінії і тільки за умови, що наступні покоління власників виконуватимуть ті ж самі збройні послуги на замок, що й їхній предок, перший одержувач служби. Про чисельність цього прошарку може дати уявлення такий приклад: за фрагментом ревізії 1471 р., яка збереглася тільки для південно-західного кута Київської землі, третина чоловічого населення тодішнього Поросся (187 із 479) – це кінні слуги.

Згодом за цими людьми утверджується статус напіврицарів, або, за термінологією тих часів – панцирних бояр (на відміну від правого рицарства – бояр-шляхти). В останній третині XVI ст. острівці панцирних бояр існували ще при всіх замках Київщини, a на XVII ст. як рудимент старовини – лише в Овруцькій, Остерській і Любецькій замкових округах. Вони не знали інших повинностей, окрім служби конем при старості, причому кількість коней, тобто збройних вершників, які мусила виставляти та чи інша боярська родина, строго залежала від розмірів наділу, яким