Читати книгу - "У безодні"

Отже, того вечора справа була ще під великим знаком питання. Становище моє виявилося дуже делікатним. Я згорав від нетерпіння почути від Геркера деякі відомості, але мені весь час заважав Ралфс. Я зі шкури пнувся, щоб підтримати легку, невимушену розмову, не пов’язану безпосередньо з тим, що мене цікавило. Інакше я не міг. Подальша поведінка Ралфса довела, що я остерігався його зовсім не даремно… Я знав, що Ралфс попрощається з нами, коли проминемо Кенсінгтон-Хай-стріт, отоді я й ошелешу Геркера своєю несподіваною відвертістю. Часом мусиш вдаватися до таких маленьких хитрощів… І раптом далеко попереду знов замріла стіна й двері…

Розмовляючи, ми пройшли повз двері. Я не зупинився. І досі бачу на білій стіні чіткий профіль Геркера, його насунутий аж на чоло циліндр, під ним чималий ніс і складки кашне. За його тінню на стіні повільно пропливли наші з Ралфсом.

Я пройшов від дверей за якихось дюймів двадцять. “А що, коли зараз попрощатися з ними й увійти в ці двері?” — спитав я сам себе. Але ж так кортіло поговорити з Геркером!

У голові в мене був цілий клубок проблем, і я так і не відповів на своє запитання. “Вони ще подумають, що я з’їхав з глузду, — подумалось мені. — Ну, скажімо, зараз я візьму й зникну… “Загадкове зникнення видатного політичного діяча!..” І це мене переконало. В ту критичну хвилину мою свідомість скували численні світські умовності й ділові міркування.

Воллес сумно всміхнувся й тихо промовив:

— І ось я тут!.. Я тут! — повторив він. — Я не скористався своєю можливістю! Тричі в цьому році мені траплялася нагода ввійти в ті двері — двері, що ведуть у світ спокою, втіхи, незрівнянної краси й доброти, незнаної жодній людині на землі. Я відмовився від цього, і все зникло…

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю. Знаю. Тепер мені залишається тільки триматися за те, що так владно скувало мою волю тоді, коли настав мій час. Ось ти кажеш, нібито я досяг успіху й мені багато хто заздрить… Так, я досяг успіху. Але ж це — вульгарна, нудна, дешева омана… — Промовивши це, Воллес щосили стис у великій руці волоський горіх, роздушив його й простяг мені. — Ось він, мій успіх!

Я хочу сказати тобі одну річ, Редмонде. Думка про цю втрату пригнічує мене. Вже два чи, власне, навіть два з половиною місяці я майже нічого не роблю, хіба що тільки виконую найнеобхідніші обов’язки. Душа моя сповнена безутішної туги. Вночі, коли менше ризику, що мене побачать і впізнають, я виходжу з дому й блукаю містом. Так. Цікаво, що подумають люди, коли довідаються… Член кабінету міністрів, високий керівник найважливішого департаменту блукає сам… убитий горем… мало не вголос оплакуючи якісь двері, сад…

4

І досі бачу перед собою бліде обличчя Воллеса, його очі з чужим мені, похмурим блиском. Сьогодні ввечері його образ постає в моїй пам’яті особливо виразно. У вухах ще бринить його голос, я ще чую його розповідь, а поруч на канапі лежить вчорашній номер “Вестмінстер гезет” з повідомленням про його смерть. Сьогодні в клубі за сніданком тільки про це й розмов було. Ми не могли думати ні про що інше.

Його тіло знайшли вчора рано-вранці у глибокій ямі неподалік від Східно-Кенсінгтонського вокзалу. То була одна з двох траншей, викопаних у зв’язку з розширенням залізниці на південь. Щоб у траншеї не впав котрийсь перехожий, їх обнесли тимчасовим парканом з невеликими дверима для робітників. Внаслідок непорозуміння між двома десятниками ті двері залишились на ніч незамкнені, й у них і ввійшов Воллес.

Усе нові запитання й загадки зринають у мене.

Очевидно, того вечора Воллес повертався з парламенту пішки — під час останньої сесії він часто ходив додому сам. Я добре уявляю собі його темну, заглиблену в думки постать на нічних безлюдних вулицях. Може, в блідому світлі привокзальних електричних ліхтарів грубий дощаний паркан здався йому білою стіною? І ті фатальні незамкнені двері знову збудили в ньому спогад?..

Та й чи були зрештою коли-небудь ті зелені двері в білій стіні взагалі?

Не знаю. Я переказав цю історію так, як почув її від Воллеса. Часом мені здається, що Воллес усього лише став випадковою жертвою збігу обставин, внаслідок якого своєрідні галюцинації завели його в легковажно покинуті незамкненими двері. Однак я зовсім не певен, що це було саме так. Я, мабуть, видамся вам забобонним, навіть нерозважливим — думайте про мене що завгодно, але я майже переконаний, що Воллес справді мав надприродний хист, якесь особливе — не знаю, як його й назвати, — відчуття, і воно в образі стіни й дверей навіювало йому ілюзію таємничого й незбагненного виходу в інший, надзвичайно прекрасний світ. У кожному разі, скажете ви, Воллес виявився кінець кінцем обманутим. Та чи справді це так? Тут ви підступаєте до заповітної таїни таких великих мрійників, як Воллес, людей, наділених даром фантазера й провидця. Довколишній світ здається нам простим і звичайним, ми бачимо тільки паркан і яму. В світлі буденних наших уявлень нам здається, ніби Воллес нерозсудливо ступив у небезпечну пітьму, назустріч смерті.

Та чи це він бачив перед собою?

ЯК МОЯ МАТУСЯ СХОДИЛА НА ПІК СМЕРТІ

Розповідаючи про свій перший аероплан і польоти на ньому, я, здається, вже згадував, що в Арозі я поставив своєрідний рекорд: за три дні тричі падав у льодовикові розколини. Було це ще до того, як зі мною пішла в гори моя матуся. Коли вона приїхала, я зразу помітив, що вигляд у неї стривожений, стомлений, навіть змучений. І ось, щоб звільнити стареньку від готельної метушні та надокучливих пліток, я спакував її саму та два ранці й вирушив на північ у тривалу, веселу й оздоровчу прогулянку. Однак поблизу Снійоха у матусі вискочив на нозі пухир, і нам довелося зупинитись у готелі “Магенруе”. Матуся поривалася