Читати книгу - "Кілька років зими"

Ми сиділи за столиком відкритого кафе прямо на березі моря. Це був один із останніх, ще не закритих на зимову перерву, подібних закладів, де можна було із самого ранку спокійно сидіти й дивитися на темне бурхливе море, що терлося об пірс своєю багатогорбою спиною. У повітрі розносився духмяний запах щойно звареної кави, який приємно змішувався з ледь відчутними краплинками моря, що долітали сюди після кожного зіткнення великої біло-пінної хвилі з камінним поясом, який міцно підтримував опуклий живіт тутешньої Набережної. Ми мовчки дихали на повні груди цим незрівняним кавово-морським ароматом і вдивлялися в темно-синю глибінь, що плескалася за кілька метрів від наших ніг.

Мовчазний хазяїн таверни на наші знаки варив каву по-турецьки, підливав до неї коньяк і приносив нам, а ми потягували гарячий напій і пахкали люльками. Здавалося, море затягнуло нас до свого бездонного нутра, і нам уже ніколи не вирватися з цього солодкого полону.

Раптом до порожнього кафе, в якому окрім нас із Томасом та ще господаря, нікого більше не було, зайшов новий відвідувач. Нас одразу вивів із тривалого забуття незвичайний стукіт дерев’яного взуття прибульця, і ми одночасно повернулися в його бік. Це був старий моряк, вдягнутий у потерту морську куртку, шкіряні штани і ширококрисий капелюх. Моряк сів за дальній столик і замовив склянку рому. Він виклав на стіл вишитий бісером великий кисет, тонку китайську люльку і сірники. Ковзнувши байдужим поглядом по нам із Томасом, моряк також впав у солодку дрімоту споглядання за морем.

— Корабель «Сен-Марк» прибуває за годину. Ви просили попередити вас, — проказав тихим голосом хазяїн таверни до нас із Томасом. Ми кивнули у відповідь. На ці слова старий моряк несподівано прокинувся від своїх мрій і зацікавлено подивився в наш бік.

— Ви теж очікуєте на «Сен-Марк»? — спитав він хрипкуватим голосом і почав набивати свою китайську люльку. Ми знову ствердно кивнули у відповідь.

— Тобто, ви сподіваєтеся потрапити на Самотній Маяк? — знову спитав старий матрос.

— Так, ми збираємося туди сьогодні, — відповів Томас.

— Вибачте за цікавість, але навіщо вам здався той Маяк? Та ще о такій непривітній порі? Можете не відповідати, якщо не хочете, але повірте старому матросові, на Самотній Маяк краще не пливти взагалі, тим більше таким непідготовленим сеньйорам, як ви.

— А чому це ви вважаєте, що ми не підготовлені? Ми готувалися до цієї експедиції кілька місяців, і тепер не збираємося відступати від задуманого, — сказав Томас із викликом.

Старий моряк беззвучно розсміявся, скалячи чорні уламки зубів. Але раптом він спохмурнів і тихо запитав:

— А хіба у вас є провідник? Хто поведе вас на Маяк?

— У нас є карта. Тому провідник нам не потрібен, — відказав Томас, замовляючи ще одну чашку кави.

— Ви — дивні люди. Без провідника, який знав би кожен камінчик на тому клятому острові, жодна карта не допоможе вам вибратися звідти живими, — моряк одразу втратив до нас будь-який інтерес і знову впав у напівсонне споглядання моря.

Кілька великих сніжинок упали в мою чашку з кавою і розчинилися в ній, як і ті кілька останніх років мого життя, яких начебто й не було зовсім. Я думав про це весь ранок, весь минулий день, минулий тиждень і кілька минулих місяців. Із того самого дня, коли довідався, що тільки на Самотньому Маяку можна дізнатися, куди щезли мої прожиті роки, яких не пам’ятаю. Я замислився про майбутню подорож і не помітив, як старий моряк підсів до нашого столика.

— Я можу стати вашим провідником! Я, і тільки я один знаю цей клятий острів, як всі бородавки на своїй дупі. Вам варто довіритися мені, і я проведу вас туди, куди ви хочете. І я не візьму з вас ніякої плати, бо мені самому потрібно попасти на цей остів! — моряк, наче в лихоманці, трусив руку Томаса і благально заглядав йому в очі.

— Ну, я не знаю... У нас є карта.... Ми добре готувалися до цієї подорожі... — мляво відповідав Томас, намагаючись вирвати руку з міцних стискань моряка.

— До біса те, що ви готувалися! Ви загинете на цьому острові першої ж години! Ви не дотягнете там і до ночі. Та ви просто не знаєте, у що вплутуєтеся. Без мене вам не вижити там! — моряк допив одним великим ковтком склянку рому і грюкнув нею об стіл.

— Що ви можете запропонувати? — спитав я якомога спокійніше, дивлячись прямо в каламутні очі старого.

— Я проведу вас на Самотній Маяк, але ви заплатите за мене капітанові корабля. Далі я залишу вас, і піду туди, куди мені потрібно. А якщо ви залишитеся живими, я виведу вас потім з Маяка знову до корабля. До речі, чи знаєте ви, що «Сен-Марк» ходить на цей острів лише раз на місяць?

— Так, нам це відомо... Але ми не впевнені, що ваша допомога нам дійсно знадобиться. І до того ж ми розраховували всі наші витрати лише на двох.

— Та годі вам! Нікому не вижити на острові без моєї допомоги! Я — єдиний, хто був там і повернувся звідти живим.... Бо я колись працював на Самотньому Маяку ще до того, як він ожив! — старий матрос стукнув кулаком об стіл, і моя чашка з кавою перекинулася. Гуща з неї розтеклася невеликою чорною калюжкою і забруднила рукав моєї куртки.

— Добре. Ми візьмемо вас із собою, ми заплатимо за вас капітанові корабля, але ви повинні пообіцяти, що не заважатимете нам робити свою справу, — я підвівся зі свого стільця і подивився в той бік, де до берега причалив