Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

– Я тут, дідусю, тут! Лежи, не вставай!

– У грудях болить! І вуха заклало! Яринка, вона… А Петро?! О Боже! – простогнав старий, і його зблідле обличчя спотворилося від страждання.

– Я знайду Ярину! Обіцяю! Тільки не вмирай, дідусю! – просив Ярема, бо йому здалося, що дід помирає. – Я клянусь тобі у тому! Тільки живи!

– Тихіше, Яремо! Йому треба спокій, а ти його тривожиш, – неголосно сказав Васько і звернувся до Люби: – Принеси миску і рушник – я йому кров пущу.

– А ти вмієш? – здивувався Ярема.

– Так. Мій батько – лікар. Я в нього навчився.

Дівчина швидко принесла все, що просили, і Васько акуратно пустив Станіславу кров.

– Серце у твого діда прихопило. Батько казав, що кровопускання завжди допомагає. Тоді кров не так швидко по жилах біжить, – пояснив Васько Яремі, перев’язуючи маленький прокол на руці Станіслава. – Дай Бог, щоб йому гірше не стало.

Ярема дивився на діда і не міг повірити – завжди гордовитий Станіслав лежав у подушках розчавлений, знищений сумною звісткою. «Господи, вбережи діда від смерті!» – подумки благав хлопець і, залишивши старого під опікою Люби, разом із Васьком вийшов у світлицю, де стовпилася стривожена дідова челядь. Ярема заспокоїв людей і детально про все розпитав Васька.

– Але чому мені хрещений не сказав, що Данило з Яриною зібралися обвінчатися? Чому мовчав, що нездужає? Господи, який же я бевзь, що не помічав цього! – страдницьки вигукнув Ярема, вислухавши гостя. – А чому ти ще восени не приїхав?

– Від тебе звісточка прийшла, що ти біля хворого діда затримаєшся, тому я не поїхав до тебе, – винувато мовив Васько. – Та й усі сподівалися, що твоя сестра знайдеться – хоч одним горем буде менше.

З дідової спальні вийшла Люба.

– Дід задрімав, – тихо промовила дівчина, підходячи до Яреми. – Він такий слабкий! Такий блідий!

Ярема, не соромлячись Васька, обійняв її, розуміючи, що тепер вона та дід – єдині близькі люди, які залишилися в нього.

– Ні, дід видужає! Не муч себе цими думками, – промовив він. – Я посиджу з ним, а ти краще займися нашим гостем. Ти, Ваську, не сердься, що я не можу тебе прийняти, як слід, але…

– Про що мова, Яремо?! – відповів той. – Я все розумію. Ліпше йди до діда.

Ярема зітхнув і рушив у спальню. Станіслав спав, і хлопець присів на ослінчик біля ліжка. Смерть Петра стала для хлопця важким ударом – йому завжди здавалося, що хрещений довіку буде поруч із ним та сестрою. «Яким же я був байдужим, що нічого не помічав! – думав Ярема, картаючись почуттям провини. – Замість того, щоб бути поруч з хрещеним, я стеріг Любу від діда, підозрюючи його в гріху, як останній дурень! Це через хитрощі діда я залишив хрещеного! Але куди ж могла зникнути Ярина?» Роздуми про зникнення сестри дещо відволікали Ярему від гірких думок про смерть Петра. «І як таке могло статися? – міркував хлопець, подумки перебираючи обставини цієї біди. – Сестра мені ніколи не розповідала про Данила. Хоча хто ж про таке буде розповідати!? Ось чому той усе минуле літо з зимівника не вилазив! Тільки чому ж вони посварилися? І куди Яринка могла подітися? Може, вона через цю сварку руки на себе наклала? Та ні! Яринка б ніколи на таке не пішла! Треба у Воробенків дізнатися. Тільки ось як поїхати, коли дідові так зле?! От уже старий пройдисвіт! Так спритно прикидався, а тепер і справді хворий. І чому я його тоді не послухав, коли він просив Ярину привезти?!»

Уже перейшло за північ, коли Станіслав заворушився, застогнав.

– Я тут, дідусю! – кинувся до нього Ярема.

– Води, – попросив старий.

Хлопець обережно підняв діда за плечі й напоїв водою.

– Яремоньку, прости мене, грішника, заради Христа! – напившись, заговорив Станіслав. – Я так винен і перед тобою, і перед Яриною, і перед Петром, і перед вашими батьками! Це через мене, через мою пиху ви сиротами виросли. Тільки ти не вір тим пліткам, що нібито я на твою покійну матінку, Ксеню, оком накинув і через це з твоїм батьком посварився. Брешуть люди – не подобалася вона мені! Ксеня бідна була, а мені хотілося багату невістку, ось тому я й кістьми лягав, щоб їхнього весілля не допустити. І я так завинив перед нею! І перед Андрусем! І перед вами! Мені треба було вас іще тоді забрати, коли сина не стало – дивись, Ксеня і не померла б. А я ж усе на неї сердився. Та й на вас! Усе вважав, що через вас мого Андруся не стало. І це через мене Яринка пропала. Це моя провина! Я повинен був сам поїхати вас забрати. І з Петром повинен був помиритися! Тепер він помер, а я і пробачення у нього не попросив. А Яринка! Господи! І її тепер не стало!

Ярема слухав цю своєрідну сповідь, хмурився, але не заважав дідові виговоритися. А коли Станіслав замовк, узяв його за руку і заговорив:

– Мені нема чого тобі пробачати, дідусю. Ти сам якось казав, що було – те загуло. Ти все одно мій дід, і ти неодмінно одужаєш, бо як же ти мене залишиш. Я ж тепер зовсім сам. А Ярина… Я Богом присягаюся, що знайду сестру! Я обійду весь світ, але знайду її живою чи мертвою.

– Де ж ти її знайдеш, Яремонько? – гірко вигукнув Станіслав. – Адже сказали, що й сліду її немає!

– Ми ж близнюки, дідусю, тож кому, як не мені, її шукати?!

– Ні! Я не пущу тебе! Досить! Я вже всіх утратив – ти один у мене залишився, – занепокоївся Станіслав, підскочив на ліжку, але Ярема схопив його за плечі і вклав на подушки.

– Добре, дідусю, я залишуся вдома, я нікуди не поїду. Я буду з тобою, – промовив хлопець, злякавшись, що старому знову стане зле.

– Заприсягнись мені, що не поїдеш! – раптом зажадав Станіслав, знову підскакуючи на ліжку. – Чим хочеш, тим і присягайся! А якщо поїдеш, то я Христом Богом клянуся, що Любку за першого зустрічного віддам, а тебе спадщини позбавлю!

– Добре, клянуся, дідусю, – покірно промовив Ярема, щоб заспокоїти старого. Але, незважаючи на свою клятву, твердо вирішив шукати сестру.

Старий трохи заспокоївся і безсило відкинувся на подушки. Станіслав цілий тиждень пролежав у ліжку, але потім потроху став одужувати – незважаючи на поважний вік, він мав досить міцне здоров’я. А піднявшись із ліжка, встановив пильний нагляд за онуком, побоюючись, що той усе-таки втече шукати сестру.

Васько, погостювавши зо два