Читати книгу - "Наречена Шульца"

Юна у Варшаві чекала на звістку. Не дочекалася. Наступного дня також, і наступного, і вже ніколи.

Піти до Тадеуша Ш. з Мокотовської вже не наважилася. Щоб не думати про найгірше, тішила себе тим, що, може, він, Бруно, врятувався, переховується десь, як інші, не має контакту із зовнішнім світом. Була згідна навіть на те, що він більше не хоче її знати. Відтак вже й сама не дуже про нього думала.

Залишилась у Варшаві, не збиралася переїжджати до провінції. Не для того вона все життя звідтам утікала, аби тепер здатися. Зрештою, у столиці було легше уникати знайомих, зникнути в натовпі, грати якусь роль. Не мусила при цьому надто прикидатися, бо ж справді була учителькою. Навчала, де доведеться: у підпіллі, як приватний репетитор, на курсах, організованих Головною опікунською радою — єдиною соціальною інституцією, дозволеною окупантами. Постійно була панею Юзефіною Шелінською — полькою. Не польською єврейкою. Так почувалася, так хотіла. Відтоді — вже назавжди.

Вуаль — це був її метод виживання. Мала їх кілька — всі затемнені, закривали обличчя, наскільки було можна. Однак без перебільшення, бо перебільшення могло викликати підозру. Все одно від злих, пильних очей не можна було втекти. Вона бачила їх, відчувала на собі ці пронизливі, допитливі погляди. На вулиці, у трамваї. Доглядачів і сусідок з під'їзду. Тому постійно треба було змінювати місця. Вже знала, що не можна панікувати — ніколи, особливо тепер. У Варшаві було повно військових вдів, тож переважали співчутливі погляди чи принаймні — байдужі. Шмальцівник[154] тричі подумав би, перш ніж її зачепити. Таку шляхетну, вродливу паню. У жалобі. А жалобу вона не мусила вдавати…

Жила своїм ритмом — від помешкання до помешкання, від криївки до криївки, ховалася за своєю вуаллю, знаючи, що пересувається по мінному полю. Водночас діяла відкрито, майже щодня ставала сам на сам із сусідами, з учнями. Продовжувала навчати. Здебільшого дітей, але й своїх улюблених підлітків, яким розповідала про Флобера і Словацького — так, ніби світ узагалі не змінився. Пояснювала значення Міцкевичевого визволителя народу, який приховувався за таємничими знаками „сорок і чотири”[155]. Менше було розмов про її улюбленого Красінського, який — єдиний серед цих пророків — передбачив утілене зло[156]. Хай там як, романтичні поети давали принаймні надію. Щоденність лише посилювала відчай.

Вона багато ходила — мусила переїжджати, постійно мала якісь заняття в місті. Працювала в установах Головної опікунської ради. Завше поспішала. Учні чекали в різних місцях Варшави. Воліла ходити. У трамваї чи фіакрі можна було краще придивитися до неї, мати більше часу, щоб оцінити її обличчя, ніс, зачекати, чи сама не видасть себе. А перехожі на вулиці мали для цього лише секунди. Навіть німці, передусім ті в уніформі. Вона ненавиділа ці секунди, ці погляди, навіть отой свій підшкірний страх бути викритою. Не раз чула (але, на щастя, ніколи не бачила), що у таких випадках відбувалося. Спочатку приниження й побиття, відтак заштовхування жертви до таксі чи вантажівки. Або ласий погляд шмальцівника і швидка прогулянка до найближчої брами чи, якщо здобич не задовольнила, — до ґестапо.

Це справді диво, що вона ніколи не допустила до того, аби її зачепили одні або другі. Німці або шмальцівники. Своєю поставою, надмірним поглядом вибивала з голови будь-які підозри. Мусила дивитися саме так — не під ноги, хоча воліла розглядати свої стопи, а не мармизи мисливців довкола. Але не могла проявити слабкості — слабкість огидна, слабкі євреї, по ній їх можна впізнати. Вона була хрещена і знала Святе Письмо. Вміла не тільки хреститися.

Усе ж іноді була близькою до паніки. І до відчаю, який тоді міг означати кінець. Євреїв у Варшаві давно загнали в ґетто. У середмісті стояла стіна, яка відокремлювала їх від світу. Триповерхова, з колючим дротом — солідна робота, не те що львівська імпровізація з дощок чи завтовшки в одну цеглину. В новому місті, на Маршалковській, мала своїх учнів, тож часто ходила попри цю стіну. Потім, коли ґетто горіло у вогні повстання, бачила дим і стовпи куряви над усією дільницею. Люди на вулицях зупинялися лише на мить. Ніхто не любив прославляти безсилля. Вона воліла взагалі не зупинятись.

Впала у відчай по той бік Вісли, на Празі[157]. Цю частину міста ледве знала і, здається, заблукала, бо не могла знайти записаної на листочку адреси. Будинки ставали все менші, виглядали все гірше. Коли побачила базарчик, зрозуміла, що мусить запитати, куди має йти. Наприклад, отого продавця іграшок, який зрадів, побачивши