Читати книгу - "Samotni.com"

— Що виховується він без батька, це ще півбіди… — Мела витирає обвітрене обличчя.

— Але ж і без матері, без матері… А мати, моя люба, тільки одна…

— То я скажу вам, що дівкою була вона нерозумною, як ніхто інший! І я знаю, що кажу! Бо що з того, що гарна, що фігура нівроку. Щоки, що вам сказати, кров з молоком… А дитину нагуляла хтозна з ким…

— І ви кажете, що той Ґродський хотів? — Генрикова аж сопе від хвилювання.

— Страшенно хотів, скажу вам! Навіть із нагуляним хотів! Казав, що виховає як свого сина… І Каролова пояснювала… Боже мій, як вона просила! Аж на нитку скрутилася по тому, як дочка залишила дитину, а сама — пурх! — полетіла…

— Що той Ґродський хотів… Бо знаєте, чоловік він добрий у поводженні. Що то для нього, з доброї родини багату і навіть освічену наречену знайти… Якусь лікарку навіть…

— То для нього легко! — пані Мелу розбирають емоції. — Лікарка — це йому раз чхнути! Якби він хотів, то мав би, дорога пані… А він спакував валізу — і галасвіта! Тільки тепле місце від нього лишилося. Так і від неї.

— То, може, він через те кохання втік?

— Аякже! Через неї поїхав! Утік в Америку, перти на рожен у війську… Ось і змарнував життя… — Мела лізе по носовичок і витирає велику краплю поту.

— Та хіба якась вітролетка дала парубку щастя? — гойдається на своєму кріслі пані Генрикова.

Віктор спочатку повільно, а потім чимраз швидше перетинає площу. Тягнеться за ним «вітролетка», і очі опухають від раптового тягаря. Хлопчина похапцем проминає останні базарні розкладки, хутко вискакує на кинуті ящики та коробки. Нарешті він сам. З «вітролеткою» в голові та серці. З жалем у сухих зімкнених устах. Із власним життєписом, купленим серед овочів.

Вітролетка.

Сильний порив вітру спершу розриває шурхотом гілля старих дерев, але за хвилю починає піднімати і надимати розкидані довкола папери. Вони підпорядковуються волі вітру, і перед очима Віктора кружляє шалений танок сміття. Воно крутиться й опадає, щоб за мить після чергового повіву вітру приєднатися до летючих реквізитів базарного театру.

Вітролетка.

Спершу кілька, тоді ціла армія важких крапель спадає з барабанним боєм на металеві дахи базару. Вони б’ються об них чимраз дужче, і Віктор за це їм вдячний. Дощ кладе край усім балачкам і торгівлі. Припиняє десятки кепських оповідок. Кепських? Такі вже вони, людські теревені. Але ж недавно Шимон розказав йому іншу казочку. І тепер у нього, Віктора, теж є своя історія. Як назвати когось, хто народився з вітром? Вітролетка. І це не прокляття, а лише такий вибір…

Перша швидка блискавка розкраяла небо. Дощ посилюється. Тільки іноді слабшає, ймовірно, для того, щоб чергові важкі хмари могли перетворитися на гарматне небесне військо.

«Ти там, мамо, еге ж? — Віктор піднімає мокре обличчя до неба. — Десь між хмарою, вітром і дощем, — шепоче хлопчина, заплющуючи почервонілі очі. — Ширяєш наді мною, наче повітря, і тому я тебе не бачу. Але ти є. Я відчуваю тебе на щоці, у пориві вітру. І бачу, як ти сердишся. Світлом блискавки… Якщо ти мене любиш, то маєш бути там».

Дощ падає без упину. Віктор витирає обличчя рукою. Він не впевнений, чи це тільки дощ. Бо ні в чому не можна бути цілком певним. Сягає по пакет із розкиданими овочами. Акуратно кладе їх назад. Петрушку й селеру він купить у сестер Варміцьких. Давно він уже туди не заходив, а проте треба, треба час від часу відвідувати добрих знайомих…

— Куди ми, власне, їдемо? — Віктор відгорнув від чола Йоанни неслухняне пасмо.

— Це сюрприз, — усміхнулася вона і вп’ялася поглядом у навколишні краєвиди.

Потяг вистукував монотонну мелодію, а Віктор щосили боровся, щоб встояти проти спокуси і не закуняти. Говорили вони скупо, зніяковілі в товаристві симпатичного подружжя.

— А твій кошик, що в тебе там, дівчинко? — Вікторові очі марно намагалися прозирнути крізь накриту картатою ковдрочкою плетену кришку.

— Це теж сюрприз.

Ідея Йоанни вибратися на один день до столиці з самого початку не лізла Вікторові з голови. Він був у Варшаві кілька разів, але завжди повертався з почуттям власної меншовартості. Таким гнітючим видавалося йому це байдуже до приїжджих місто. Так що тепер, коли він їде туди зі своєю дівчиною, хлопець хотів приховати ці дурні провінційні побоювання.

До купе зазирнув якийсь англійський турист із великим рюкзаком. Після ввічливого «hello» він випльовує, немов жуючи, усміхнені слова, через що зрозуміти його ще важче. Віктор дратується, намагаючись що-небудь виловити з цього нерозбірливого шваркотання. Подружжя теж, здається, нічого не розбере. Гарненька чорнявка про всяк випадок злегка закриває очі, неначе її раптом зморив сон.

Йоанна приязно слухає непроханого гостя. За хвилю вона киває.

— Yes… Тут є вільні місця і нам приємно буде їхати разом, — не довго думаючи, вільно відказує вона англійською.

Худорлявий мандрівник дивиться на неї очима, повними захоплення, і тут Віктор залюбки забув би про своє добре виховання. Але Йоанна, ніби збентежена через симпатію, що її вона викликає в чужоземця, присвячує Вікторові ще більше уваги. Навіть трохи