Читати книгу - "Спалені мрії"

Надя й Костя цілували всіх, а Мишка ніяк не могли відірвати від себе. Никифорович підганяв, та й час було вже рушати. Жінки хрестили на дорогу молодих і бажали всього найкращого. Підвода віддалялася, а маленький Мишко все махав їм рукою і лише потім почав плакати.

– Ой, дівчата, гуляти нам на Покрову на весіллі, згадаєте мої слова, – сповістила радісно Горпина, махаючи й собі від’їжджаючим. – Які тільки красиві – не надивитися. Коли ми вчора зайшли до хати, а Надя із-за ширми вийшла в шовковому платті, я й сама завмерла. Такої гарної, мені здається, ніколи не бачила. Костя не встигав слину ковтати, його кадик на худій шиї так і бігав туди-сюди. А руки в кулаки як стис, то аж всі жили нап’ялися. Буде весілля, дівчата, точно буде… Ну, підтверди, Олю, вони ж біля тебе майже весь час були.

– Не бачила я ні шиї, ні жил і нічого іншого не помітила. Спав у нас на сіні. Може, коли й поцілував, не знаю. Коли я на полі була, вони працювали. Горпина Петрівна часто заходила, сусіди, і дід Сава також. Якби щось було, то помітили б. Костя й біля мене бігав, чавуни у піч ставив, косив, дрова рубав – усього навчився. Хороший чоловік буде. І вона всю роботу мою вивчила, жодного разу не сказала, що стомилася. Плаття сама пошила, я тільки показала, а вона ще краще зробила. А яка рада була, коли Мар’яна той шовк югославський їй принесла. Ну, а що красива, то красива.

– Олю, а ти її до Мишка не ревнуєш? – спитала Мар’яна, беручи до себе на руки малого крутька.

– Ні, дівчата, навіть не знаю чому. У мене таке відчуття, що я зараз у хорошій великій сім’ї живу. Незвично тільки, все мов сон. Не так давно тут крики та бійки були, тепер у цій самій хаті – любов та лад. Отак усе обновилося. Якби ще Льонечка був прийшов… – шукала очима його фотокартку. – Син поліцая… загинув при виконанні особливого завдання… – повторила уже не вперше.

Після такої вранішньої зустрічі всі поспішали додому, час було збиратися на поле. По небу пливли білі пухнасті хмари, які більше нагадували засніжені гори серед небесної блакиті, з-за яких то виринало, то знову ховалося ще тепле літнє сонце. Але вітер уже ніс осінню прохолоду. І люди, і все навколо, здавалося, шкодували, що так швидко минало літо. Порожніли городи і поля. На місці колосистої пшениці та жита виросли скирти та копиці соломи, а на місці голубого льону лежали довгі рядки обмолоченої цієї чудової рослини. Лише де-не-де виднілися чорні ями, які залишилися після бомб і не хотіли заростати ні травою, ні зіллям, нагадуючи про війну.

Настав вересень 1945 року. Мар’яна зібрала своїх хлопців у школу. Вони взяли із собою зошити, які дядько Тимофій прислав у посилці, все склали в один німецьку валізу, бо йшли вдвох у перший клас. Після уроків мусили працювати на городі й по господарству, бо сама мати не могла справитися. Уроки вчили ввечері при каганці, коли вже так морило до сну, що й олівець випадав із рук. Мар’яна не могла звільнити їх від роботи раніше, бо Любочка з Ваньком були ще слабкими помічниками, а восени погода роботу підганяє. О цій порі всі в селі спішили прибрати свої великі городи, щоб і худобі вистачило, і кабанчику, який підростав у хліву, і курям, а головне – самим до весни було що їсти та чим податок сплатити.

Працюючи одного дня на полі, трохи намокли під невеликим дощем, тому й зібралися додому на якусь годину раніше. Вони й цього дня все поглядали на дорогу, яка йшла від залізничної станції Низівка. Тепер знову обернулися, шукаючи на ній своїх солдатів із фронту.

– Дівчата, а на село хтось іде з поїзда! Точно йде, та ще й не одна людина! – першою помітила Мар’яна.

– Ага, у військовій формі і з медалями, – посміхнулася Христина, якій такі звістки вже набридли. – Нічого не бачу, то вже тобі ввижається, – навіть не збиралася й оком кинути.

Почистивши свої заступи, востаннє поглянули і одразу спинилися, а розгледівши цілу групу людей, кинули лопати, торбини і побігли назустріч.

– У військовій формі! – кричали на ходу одна поперед одної. – Точно наші фронтовики! – не стихала і Христина.

Коли вже зовсім близько стало, закричали хором:

– Хто ви, хлопці, кажіть швидше! – Березівські чи з Горвища?

– Березівські! Березівські! – чути було чоловічі голоси.

– Тепер, мабуть, знайомитися доведеться, бо ми нікого не впізнали, – переводила подих Мар’яна, спинившись навпроти них.

Зарослі й змучені чоловіки, посміхаючись, обнімали жінок та й собі до них придивлялися.

– Христино, а ти чого так довго йдеш? Тобі бігом бігти треба було! – почувся голос одного з військових.

– Боже, невже це мій Михайло? – Вона майже пропищала не своїм голосом. – Точно він! – трохи не добігши, спіткнулася й за мить упала прямо йому під ноги.

– Христю, рідна ти моя, забилася, мабуть? – питав Михайло, піднімаючи свою дружину, яка так розгубилася, що й підвестися не могла.