Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— У моєму Ліліумі вовків ніколи не бачили. Місто лежить у болотному краї, у нас повно водяних квітів, п’явок та очерету. Коли хтось одружується, то нареченій плетуть вінок з лілій і суджений дарує їй перстень, вирізьблений із зеленого болотного каміння. — обличчя Вишени набуло мрійливого виразу. Я уявила її у вінку з лілій. — А у вас які звичаї?

— У нас обручки — з дерева, спочатку вони виглядають дуже гарними, але за роки темніють і стають майже чорними. А наречену не квітчають, а плетуть вінок з гілочок дуба — він вважається у наших краях царем над деревами. Такі вінки одягають на голови обом нареченим. Весілля — єдиний день в житті метеїв Далекого, коли ми можемо відчути на голові щось схоже на корону, — усміхнулась я.

— Ти хотіла б заміж? — спитала мене Вишена.

— Не знаю. Не дуже, якщо чесно.

— А я б хотіла.

— Справді?

— Ага.

Вишена пробула в кімнаті для хворих ще вісім днів, а тоді її забрали назад до загальної спальні і дозволили відвідувати заняття. Я раділа, що їй стало краще, але водночас почувалась тоскно — рани в мене на спині затягувались, та ще не настільки, аби повернутись до нормального життя. І температура не спадала понад тиждень. Я скинула кілька кілограм, бо не могла кілька днів примусити себе їсти. Ільяс був цим незадоволений, але зрештою я знову почала відчувати голод.

А Маїна заборонила учням навідувати мене. Про це мені сказав той самий учитель медицини.

Пам’ятаю, як десь третього дня самотності я присвятила свій вільний час (тобто взагалі увесь) вигадуванню способів вбивства директорки. Тіні від вікна довшали, а я прив’язувала Маїну за волосся до вітряка, вкидала до ями з отруйними жабами, які мучили її ще багато днів, вішала гаком за пупець над річкою неподалік Далекого…

Здається, я задрімала. Скрипнули двері.

— Ви щось сьогодні довго, вчителю Ільясе, — мовила я дружелюбно, навіть не розплющуючи очей. Окрім нього, нікому було сюди прийти.

— Вчителя Ільяса сьогодні не буде. Йому довелось покинути Сколіс на певний час.

З дрімоти мені видалось, що до кімнати зайшов Бразд. Я спробувала різко сісти, але, оскільки лежала на животі доволі довго, це виявилось досить непростим завданням і я мало не впала з ліжка.

— Спокійно, Ханно, лежи!

Я завмерла, тицьнувшись носом у подушку. Поряд зі мною присів Всевлад — наші обличчя опинились на одному рівні. Його волосся сьогодні не було зав’язане в хвостик.

Ми не бачились з дня моєї кари.

— Ти що, злякалась?

— Я не впізнала твій голос.

— Навіть якби це був не я, тобі немає чого робити такі різкі рухи.

— Не впевнена в цьому.

— Ільяс дозволяє тобі сідати, правда?

— Так, але не надто часто. І ходити мені теж можна.

— Давай сядь трошки, я хочу поглянути, чи все з тобою гаразд.

Він допоміг мені сісти. Оскільки я все ще використовувала замість верхнього одягу простирадло та ковдру, то загорнулась у них, наче в плащ. Мені було ніяково без сорочки в присутності Всевлада.

— Тебе хвилює, чи зі мною все гаразд? — мовила я з посмішкою, аби розрядити обстановку.

Він сів на ліжко, де раніше лежала Вишена. Наші коліна майже торкались одні одних.

Напевне, я дурепа, але мене це схвилювало.

— Можливо, — мовив він, уважно дивлячись на мене. Я помітила, що він приніс пляшечку з маззю, яку зазвичай мав із собою Ільяс. — Як ти почуваєшся?

— Кості вже скриплять від постійного лежання, а ще крутиться голова від ледарства. А так непогано, дякую.

— Мене цікавить спина, — сказав він трохи роздратовано.

— Злегка болить, але не як тоді, коли ти бив по ній батогом, — мовила я не стримавшись. Він не опустив погляд, тільки схилив голову на один бік.

— Це був наказ. Ти зробила б те саме.

— Не факт.

— Справді? — одна його брова трохи підскочила догори.

— Ну, я б не була такою впевненою. Але для мене краще, що це зробив ти, аніж якби це робила сама Маїна.

— Тобто, я бив легше за неї?

— Ні. Просто я вважаю, що це було менш принизливо.

— Он як, — він трошки нахилився вперед і усміхнувся. В сутінках, які панували в кімнаті, його усмішка видалась мені хижою. Я мимоволі здригнулась. — У тобі багато гордині, метейко.

— Метейко? — я відсахнулась, несподівано навіть для себе.

— Хіба ти не метейка? — він усміхнувся ширше. Його погляд був хитрим. Всевлада не так просто ввести в зніяковіння.

— І багато в тебе було таких метейок, белате?

— Чому ти вирішила, що я — белат? У Дарвенхарді навчаються і ті, і ті.

— У тебе на чолі написано, — огризнулась я. — Ти — белат! Та ще й кучерявий, як виявилось!

Всевлад скосив очі та подивився на своє волосся, що легкими хвильками вилось до широких пліч.

— Це що, мало мене якось принизити? — спитав він насмішкувато. — А в тебе взагалі на голові віник.

Я втратила дар мови і мимоволі пригладила волосся рукою. Від цього руху занили ледь затягнуті рани на спині.

Здається, я справді дні три не розчісувалась. Мені було байдуже, як я виглядаю перед Ільясом. Кров вдарила в обличчя.

— То